Колекцiонер
Джон Роберт Фаулз


Фредерик Клегг – нiчим не примiтний банкiвський клерк. Єдина його пристрасть – метелики. Впiймати, посадити пiд скло, зберегти iхню красу, щоб милуватися в будь-який момент… Але якось вiн знаходить екземпляр, набагато цiкавiший за метеликiв…





Джон Фаулз

Колекцiонер



Висловлюемо особливу подяку лiтературному агентству Aitken Alexander Associates Ltd and The Van Lear Agency LLC за допомогу у придбаннi прав на публiкацiю цiеi книги



* * *


Que fors aus ne le sot riens nee.[1 - «Нiхто не знав про це, крiм них двох» (старофр.). – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.]

    Марiя Французька. Шато Вержi






1


Коли вона поверталася зi школи на канiкули, я, бувало, бачив ii майже щодня, бо iхнiй дiм стояв навпроти ратушi Еннекса. Вони з молодшою сестрою багато гуляли, часто з хлопцями, якi, звичайно, менi не подобалися. Коли я мав хвилину, вiльну вiд тек i бухгалтерських книг, то стояв коло вiкна, дивився на дорогу з-за вiзерункiв на вiкнi й iнколи бачив ii. Увечерi я записував це в щоденник спостережень, спочатку позначаючи ii X, а вiдтак – коли дiзнався ii iм’я – М. Кiлька разiв я бачив ii i тодi, коли був на вулицi. Одного разу я стояв просто за ii спиною в черзi до громадськоi бiблiотеки на Кроссфiлд-стрит. Вона жодного разу не поглянула на мене, але я бачив ii спину та довгу косу. Коса була дуже свiтла, шовкова, наче кокон строкатки. Вона майже сягала талii; iнодi дiвчина закидала ii на груди, iнколи на спину. Бувало, вона пiдбирала ii догори. Лише один раз до того, як вона стала моею гостею, я мав щастя бачити цю косу розпущеною – менi просто подих перехопило, така вона була прекрасна, неначе русалка.

Іншого разу – якось у суботу, коли я iздив до Музею природничоi iсторii, – ми поверталися одним потягом. Вона сидiла через три крiсла попереду й навскiс i читала книжку, тож я мiг спостерiгати ii тридцять п’ять хвилин. Коли я ii бачив, то почувався, немовби ловлю якийсь рiдкiсний екземпляр. Наприклад, жовтянку лугову. Я завжди думав про неi так – тобто словами на зразок «невловна», «рiдкiсна» i «надзвичайно вишукана» – не така, якi усi iншi, навiть гарнi. Для справжнього знавця.

Того року, коли вона ще не закiнчила школу, я не знав, хто вона, знав тiльки, що ii батько – доктор Грей, ще якось пiдслухав на засiданнi Ентомологiчного товариства, що ii мати п’е. Якось у крамницi я чув, як ii мати розмовляе, в неi були претензiйний голос i типова зовнiшнiсть питущоi жiнки, забагато косметики i таке iнше.

Ну i ще одного разу в мiсцевiй газетi написали про те, що вона виграла стипендiю, i про те, яка вона розумна, i ii iм’я виявилося таким самим прекрасним, як i вона, – Мiранда. Тож я дiзнався, що вона поiхала до Лондона вивчати малярство. Ця стаття справдi багато змiнила для мене. Здавалося, ми стали ближчими, хоча, власне, ми ще не були знайомi.

Не можу описати, що це було, але, щойно вперше ii побачив, я зрозумiв – вона едина така. Звичайно, я не божевiльний i розумiю, що то була просто мрiя – i завжди була б, якби не грошi. Я часто фантазував про неi, уявляв, як би ми зустрiлися, як я робив би щось таке, чим вона захоплювалася, як одружувався б з нею i таке iнше. Нiчого непристойного, i так тривало до того часу, про який розповiм згодом.

Вона малювала своi картини, а я доглядав свою колекцiю (так менi мрiялось). У всiх мрiях вона любила мене i мою колекцiю, робила з неi кольоровi замальовки; ми працювали разом у красивому сучасному будинку, у великiй кiмнатi з отаким, як зараз роблять, великим вiкном. Уявляв я й засiдання Ентомологiчного товариства в тiй кiмнатi, де я не затинався i не мовчав увесь час, а ми були блискучими господарями. Вона була така гарна зi своiм свiтлим волоссям i сiрими очима, i, звичайно, усi решта чоловiкiв просто зеленiли вiд заздрощiв.

Не такi безхмарнi мрii про неi в мене бували лише тодi, коли я бачив ii з молодим чоловiком, таким собi галасливим випускником приватноi школи зi спортивною машиною. Одного разу я стояв за ним у черзi до каси в банку «Барклiз» i чув, як вiн сказав: «Дайте-но менi все п’ятiрками», – а жарт полягав у тому, що йому мали видати лише десять фунтiв. Усi вони так поводяться. Ну й бачив я, як iнколи вона сiдала в його машину, а iнодi в мiстi бачив iх у тiй машинi обох. У такi днi я майже не розмовляв iз колегами i не писав про Х у своему щоденнику ентомологiчних спостережень (це все було до ii переiзду в Лондон, тодi вона його залишила). У такi днi я дозволяв собi недобрi фантазii. У них вона плакала i зазвичай стояла на колiнах. Одного разу я уявив, що дав iй ляпаса: таке я бачив колись у телевиставi. Мабуть, тодi це все й почалося.

Мiй батько загинув за кермом. Менi тодi було два роки. Це сталося 1937 року. Вiн був п’яний, тiтка Еннi завжди казала, що до пияцтва його довела моя мати. Менi нiколи не розповiдали, що насправдi сталось, але невдовзi пiсля того вона кудись поiхала i залишила мене на тiтку, вона просто хотiла розвiятися. Двоюрiдна сестра Мейбл якось менi сказала (у дитинствi, пiд час сварки), що моя мати була вуличною жiнкою i втекла з iноземцем. Я тодi був дурненький, то пiшов просто до тiтки Еннi i спитав; тож коли вона мала що приховувати, то, звичайно, приховала. Зараз менi байдуже, жива вона чи нi, я не хочу ii зустрiти, мене вона не цiкавить. Тiтка Еннi завжди дуже розлого казала, мовляв, поiхала – i нехай, i я з нею згодний.

Тож мене виховували тiтка Еннi i дядько Дик разом зi своею дочкою Мейбл. Тiтка Еннi була старшою сестрою мого батька.

Дядько помер, коли менi було п’ятнадцять. Це сталося 1950 року. Ми ходили на рiчку Тринг рибалити, а я, як завжди, десь вiдiйшов зi своiм сачком i все таке. Коли я схотiв iсти i прийшов туди, де його залишив, там зiбралася юрба. Я подумав, що вiн спiймав велику рибу. Але в нього стався iнсульт. Його принесли додому, але вiдтодi вiн уже не промовив анi слова i майже нiкого не впiзнавав.

Тi днi, якi ми проводили разом, – не те що зовсiм разом, бо я зазвичай десь бродив, поповнюючи колекцiю, а вiн сидiв над вудкою, але ми завжди удвох обiдали i йшли на рiчку й назад – оцi днi (пiсля тих, про якi я скоро розповiм), безумовно, були найкращими в моему життi. Тiтка Еннi й Мейбл зневажливо ставилися до моiх метеликiв, коли я був малий, але дядько Дик завжди був на моему боцi. Вiн радiв вдалим поповненням моеi колекцii. З такими самими почуттями, як i я, вiн спостерiгав, як iз лялечки виходить iмаго, розправляе крила, дае iм обсохнути, обережно випробовуе iх; вiн i надав менi мiсце у своему сарайчику для банок iз гусеницями. Коли я виграв аматорський приз за колекцiю нiмфалiд, дядько по секрету вiд тiтки Еннi дав менi фунт. Ну, я продовжувати не буду – дядько Дик був менi як батько. Тримаючи в руках чек вiд тоталiзатора, саме про нього, крiм, звичайно, Мiранди, я подумав передусiм. Я купив би йому найкращi вудки й рибальське знаряддя, та взагалi що завгодно. Але не судилося.

Я почав робити ставки на тоталiзаторi з того тижня, коли менi виповнилося двадцять два. Щотижня я ставив п’ять шилiнгiв. Старий Том i Кратчлi, якi працювали зi мною у вiддiлi податкiв, разом iз деякими з дiвчат складались i робили велику ставку, закликаючи мене долучитись, але я лишався самотнiм вовком. Менi нiколи не подобався нi старий Том, нi Кратчлi. Старий Том – лицемiр, вiн весь час говорить про мiсцевий уряд i пiдлещуеться до мiстера Вiльямса, мiського скарбничого. А в Кратчлi тiльки бруд на думцi, i вiн садист, вiн нiколи не оминае нагоди поглузувати з мене й мого захоплення, особливо перед дiвчатами. «Фред утомився – усi вихiднi прогуляв iз капустянками!» – казав вiн. Або: «З яким це нiчним метеликом я вас бачив учора ввечерi?»

Старий Том на таке гигикав, i Джейн, подружка Кратчлi з вiддiлу санiтарного контролю, теж. Вона була цiлковитою протилежнiстю Мiрандi. Я завжди терпiти не мiг вульгарних жiнок, особливо дiвчат. Так що я робив ставки самостiйно, як уже було сказано.

Чек прийшов на 73 091 фунт стерлiнгiв i скiлькись там шилiнгiв та пенсiв. Щойно у вiвторок люди з тоталiзатора пiдтвердили, що все гаразд, я зателефонував мiстеру Вiльямсу. Я вiдчув, як вiн лютиться, що я отак вiд нього йду, хоча спочатку вiн сказав, нiби дуже радий за мене, що, напевне, всi за мене радi, i це, звичайно ж, було неправдою. Вiн навiть запропонував менi зробити внесок у мунiципальну позику пiд 5 %! Дехто в магiстратi геть позбавлений почуття мiри.

Я зробив те, що менi порадили працiвники тоталiзатора: переiхав просто до Лондона з тiткою Еннi та Мейбл на той час, поки в мiстечку все заспокоiться. Я надiслав старому Томовi чек на 500 фунтiв i попросив його подiлитися з Кратчлi та iншими. Я не вiдповiв на iхнi листи з подяками. Вони, певна рiч, подумали, що я негiдник.

Єдиною ложкою дьогтю в цьому була Мiранда. Вона була вдома на канiкулах, коли я виграв, i я побачив ii тiльки вранцi тiеi вирiшальноi суботи. Весь цей час, поки я тринькав грошi в Лондонi, я думав, що, мабуть, бiльше нiколи ii не побачу; тепер я став багатий, став вигiдним женихом; i знову я подумав, що це все дурницi, бо люди одружуються з кохання, особливо такi дiвчата, як Мiранда. Інодi я думав, що вже забуду ii. Але не можна забути спецiально, це може хiба що саме статися. Тiльки зi мною цього не сталося.

Якщо ви людина корислива й аморальна, яких сьогоднi бiльшiсть, то, напевне, маючи грошi, ви б могли неабияк провести час. Тiльки от маю сказати, що я таким нiколи не був; мене навiть у школi жодного разу не карали. Тiтка Еннi була нонконформiсткою,[2 - Одна з течiй англiканськоi церкви.] вона нiколи не змушувала мене ходити до церкви тощо, але я виховувався у вiдповiднiй атмосферi, хоча дядько Дик, бувало, тихцем ходив до паба. Тiтка дозволила менi курити пiсля численних сварок, коли я повернувся з армii, але iй нiколи це не подобалося. Навiть щодо всiх тих грошей вона все казала, що витрачати iх суперечить ii принципам. Але Мейбл конфiденцiйно вплинула на неi: одного дня я чув, як вона з нею розмовляе. І в кожному разi, я сказав, що це моi грошi i мiй талан, тож коли iй це подобаеться – хай бере скiльки хоче, а коли не подобаеться – хай не бере, та й узагалi, в нонконформiзмi нiчого немае проти подарункiв.



Я веду до того, що, власне, раз чи двiчi трохи напивався, коли служив у фiнансовому корпусi, особливо в Нiмеччинi, але нiколи не мав нiякоi справи з жiнками. Я про жiнок i не думав, доки не зустрiв Мiранду. Я знаю, в менi немае нiчого такого, що люблять дiвчата; я знаю, що з ними все добре виходить у таких, як Кратчлi, котрий, на мою думку, е звичайнiсiньким грубiяном. Деякi дiвчата там, в Еннексi, такими очима на нього дивилися – глянути гидко. Це щось таке грубе й тваринне, чим природа мене обдiлила вiд народження. (І я радий, що обдiлила: на мою думку, коли б таких, як я, було бiльше, свiт став би кращим.)

Коли ви не маете грошей, вам завжди здаеться, що з ними ваше життя суттево змiниться. Я не хотiв бiльше, нiж менi належало, нiчого понад це, але в готелi одразу помiтив: зовнi люб’язний персонал насправдi глибоко мене зневажав за те, що я маю грошi й не знаю, що з ними робити. Позаочi вони ставилися до мене як до того, ким я був, – дрiбного канцелярського службовця. Вiд розкидання грошима жодноi радостi не було. Щойно я починав iз ними розмовляти, я себе видавав. Їхнiй погляд казав: нас не обдуриш, ми знаемо, хто ти такий, чи не пiшов би ти туди, звiдки взявся.

Пам’ятаю, як ми одного разу пiшли вечеряти до шикарного ресторану. Вiн був у списку, який нам дали люди з тоталiзатора. Страви були гарнi, але я майже не вiдчував смаку: цi люди так на нас дивились, i цi запобiгливi офiцiанти-iноземцi, i всi: здаеться, вся зала дивилася на нас згори вниз, бо ми вихованi не так, як вони. Кiлька днiв тому я прочитав статтю про класовi справи – я б мiг iм дещо про це сказати. Якщо мене спитати, то я скажу: Лондон влаштований для людей, якi можуть поводитися, як випускники приватних шкiл, i ви нiкуди не потрапите, якщо у вас немае такоi вродженоi манери i претензiйного голосу, – я маю на увазi Лондон багатих людей, Вест-Енд, звичайно.

Одного вечора – це було пiсля того ресторану, я почувався пригнiчено – я сказав тiтцi Еннi, що хочу погуляти, так i вчинив. Гуляючи, я вiдчув, що хотiв би жiнку, тобто що я можу вiдчути, що хочу, тож я зателефонував за номером, який менi дали на церемонii вручення. Якщо захочете трохи зрозумiло чого, пояснив чоловiк, котрий його дав.

Жiнка сказала: «Я зайнята». Я спитав, чи знае вона ще такi номери, i вона дала менi два. То я сiв на таксi i поiхав на адресу другоi. Що вiдбулося, розповiдати не буду, але нiчого путнього там не було. Я дуже нервувався, намагався вдати, що я все про те знаю, i, звичайно, вона це розумiла, вона була стара i жахлива-жахлива. Я маю на увазi i те, як брудно вона поводилась, i ii вигляд. Вона була несвiжа, звичайна. Такий екземпляр у колекцiю нiхто б не взяв. Я думав: а що, коли б Мiранда так мене побачила? Тож, як я вже сказав, я спробував, i менi не сподобалося, та я й не дуже старався.

Я не з тих пробивних i грубих, нiколи таким не був, у мене, як то кажуть, завжди були високi поривання. Кратчлi, бувало, казав, що зараз усюди треба вмiти пробитись, i додавав: он поглянь на старого Тома, куди пiдлещування його привело. Кратчлi бував дуже фамiльярним, аж занадто, як на вашого покiрного слугу, як я вже казав. Хоча вiн умiв i пiдлизуватися, коли з цього була вигода, наприклад до мiстера Вiльямса. Додайте життя, Клеггу, казав менi мiстер Вiльямс, коли я працював у довiдковому вiддiлi. Ви усмiхнiться, люди це люблять, пожартуйте iнколи, чи що, казав вiн, – не всi ми з таким талантом народжуемося, як, наприклад, Кратчлi, але ж можна спробувати, розумiете. Це мене просто лютило. Правду кажучи, я смертельно втомився вiд цього Еннекса i в кожному разi хотiв переiхати звiдти.

Та нiчого в моему життi не змiнювалося, можу це довести. Одна з причин, чому так само я втомився вiд тiтки Еннi, полягала в тому, що я почав цiкавитися книжками, з тих, якi можна купити в книгарнях Сохо, такими, де оголенi жiнки тощо. Журнали я ще ховати мiг, але були такi книжки, якi я б хотiв купити i не мiг, бо iх могла побачити тiтка. Я завжди хотiв займатися фотографiею, одразу ж, звичайно, купив фотоапарат, «лейку», найкращий, з телефотолiнзою тощо; головним ii призначенням було знiмати метеликiв живими, як славнозвiсний мiстер С. Бофой; але також часто менi, коли я ходив шукати собi поповнення колекцii, на очi траплялося всяке iнше; вам, певно, буде дивно, на що наважуються пари в таких мiсцях, де такого зазвичай люди не роблять, – то й такi знiмки в мене також були.

Звичайно, те, як у мене було з тiею жiнкою, мене засмутило на додачу до всього iншого. Наприклад, тiтка Еннi заповзялася поiхати в морський круiз до Австралii в гостi до свого сина Боба i дядька Стива, ii молодшого брата i його сiм’i, i вона хотiла, щоб я теж iз ними поiхав, але я вже не хотiв бути з тiткою Еннi й Мейбл. Не те що я ненавидiв iх, але iншим одразу видно, що вони таке, навiть бiльше, нiж це видно з мене. Було очевидно: вони дрiбнi люди, якi нiколи не вiдходили далеко вiд дому. Наприклад, вони завжди очiкували, що я з ними все робитиму, казатиму, куди я пiшов i що робив, коли випадково проведу якусь годину сам. Наступного дня пiсля згаданоi вище подii я сказав iм, що до Австралii не поiду. Вони не надто тяжко це сприйняли, гадаю, вони мали час подумати, що, врештi-решт, це робиться за моi грошi.

Уперше я пiшов шукати Мiранду за кiлька днiв по тому, як з’iздив до Саутгемптона провести тiтку Еннi; якщо бути точним, це було 10 травня. Я повернувся до Лондона. У мене не було жодного конкретного плану, i я сказав тiтцi Еннi й Мейбл, що, можливо, поiду за кордон, але ще точно не вирiшив. Тiтка Еннi боялася, по-справжньому боялася: увечерi напередоднi вiд’iзду вона мала дуже серйозну розмову зi мною: мовляв, сподiваюся, ти ж не збираешся одружуватися – вона мала на увазi, не збираюся одружуватися, не познайомивши ii з нареченою. Вона багато разiв казала, що це, звичайно, моi грошi i мое життя, i який я щедрий, i таке iнше, але я бачив, що вона дiйсно боялася, що я одружуся з якоюсь дiвчиною – i вони втратять усi тi грошi, яких вони, в кожному разi, соромилися. Я ii не винуватив, це природна поведiнка, особливо коли дочка неповносправна. Я гадаю, таких, як Мейбл, слiд було б якось безболiсно позбуватися, але мова не про це.

А збирався я (готуючись до цього, я вже купив найкраще спорядження в Лондонi) поiхати в якiсь мiсця, де водяться рiдкiснi види й аберацii, добувати iх. Я маю на увазi: приiхати туди й залишатися там, скiльки схочу, ходити по новi екземпляри для колекцii i фотографувати. Я брав уроки водiння перед тим, як вони поiхали, i придбав особливий фургон. Я хотiв добути багато видiв – наприклад, деяких косатцiв,[3 - До родини косатцевих належать, наприклад, махаон i аполлон.] хвостатку сливову, синявця арiона, деяких рiдкiсних шашечниць, як-от аталiю та цинксiю. Таке в бiльшостi колекцiонерiв трапляеться раз на все життя. Нiчнi метелики теж менi були потрiбнi. Я гадав, що зможу iх зловити.



Я хочу сказати: те, що вона виявилася моею гостею, сталося несподiвано, я цього не планував, вiдколи отримав тi грошi.

Ну, звичайно, щойно тiтка Еннi й Мейбл зникли з обрiю, я купив тi книжки, якi хотiв. У деяких я бачив такi речi, про iснування яких навiть не здогадувався, власне, я вiдчув огиду, хоча так i засiв у готельному номерi з усiма тими книжками, де все так вiдрiзнялося вiд моiх мрiй про мене й Мiранду. Раптом я побачив, що сам себе схиляю думати про те, що вона назавжди пiшла з мого життя, немовби ми й не жили на вiдстанi кiлькох миль одне вiд одного (я на той час перебрався до готелю на Паддингтонському вокзалi) i я не маю вдосталь часу розвiдати, де вона живе. Це було легко, я знайшов у телефонному довiднику Художнiй коледж Слейда й одного ранку став чекати бiля нього у своему фургонi. Фургон – то була едина дiйсно велика розкiш, яку я собi дозволив. У ньому позаду було особливе вiддiлення з розкладачкою, на якiй можна, коли треба, спати; я придбав машину, щоб возити з собою за мiсто все потрiбне обладнання; також я думав, що, маючи фургон, я не буду змушений скрiзь брати з собою тiтку Еннi з Мейбл, коли вони повернуться. Я купував його не для того, для чого потiм використав. То була раптова iдея, майже генiальне осяяння.

Першого ранку я ii не побачив, але наступного дня нарештi вона з’явилася. Вона прийшла з групою iнших студентiв, здебiльшого чоловiкiв. Серце так закалатало, що менi стало зле. У мене був фотоапарат напоготовi, але я не наважився ним скористатися. Вона була така сама, з тiею самою легкою ходою; вона завжди носила взуття без пiдборiв i не дрiботiла, як бiльшiсть дiвчат. Коли вона рухалася, вона взагалi не думала про чоловiкiв. Як пташка. Весь той час вона розмовляла з чорнявим молодиком, дуже коротко стриженим, з невеликим чубом, дуже артистичноi зовнiшностi. Спочатку iх було шестеро, але потiм вона i той чоловiк перейшли вулицю. Я вийшов iз фургона й подався за ними. Вони пройшли недалеко й зайшли до кав’ярнi.

Я, сам не розумiю чому, майже мимоволi, теж зайшов до тiеi кав’ярнi, мене наче потягло туди якоюсь силою. Там було повно людей: студентiв, художникiв тощо; здебiльшого в них був бiтницький вигляд. Пам’ятаю, на стiнах були якiсь химернi обличчя й речi. Напевно, то мав бути африканський стиль.

Усерединi було надто людно й гамiрно, я так рознервувався, що не одразу ii побачив. Вона сидiла за другим столиком вiд кiнця зали. Я всiвся на табурет коло шинквасу, щоб мати добрий спостережний пункт. Я не наважувався дивитися на неi надто часто, а свiтло в другому примiщеннi було не дуже яскраве.

І тут вона зупинилася просто бiля мене. Я вдавав, що читаю газету, тож не бачив, як вона встала з мiсця. Я вiдчув, як кров прилила до обличчя, я дивився на шпальту, але нiчого не мiг читати, як не наважувався глянути навiть краем ока – вона майже торкалася мене. На нiй була сукня в клiтинку, бiло-синю, руки в неi були вiдкритi й засмаглi, а волосся розпущене по спинi.

Вона сказала:

– Дженнi, ми зараз геть без грошей, будь ангеликом, дай нам, будь ласка, кiлька цигарок.

Дiвчина за шинквасом вiдповiла:

– Це востанне, – чи щось у такому дусi, i Мiранда запевнила ii:

– Завтра, обiцяю! – а тодi: – Дай тобi Боже здоров’я! – коли та дiвчина дала iй цигарки.

Це тривало буквально п’ять секунд, вона повернулася до того молодого чоловiка, але звук ii голосу перетворив Мiранду для мене з мрii на справжню людину. Не можу сказати, що в тому голосi було особливе. Звичайно, це був голос освiченоi людини, але без отiеi претензiйностi, вона не пiдлещувалася, не канючила цигарки й не вимагала, вона iх просто попросила, легко, у тому не вiдчувалося нiчого оцього новомодного. Вона, можна сказати, говорила, як ходила.

Я якомога швидше розплатився i пiшов назад до свого фургона, готелю «Креморн» i мого номера. Менi було по- справжньому сумно. Частково через те, що вона мусила позичати цигарки, бо не мала грошей, а в мене було шiстдесят тисяч фунтiв (десять тисяч я дав тiтцi), якi я був готовий кинути до ii нiг – бо саме так вiдчував. Я вiдчував, що готовий зробити будь-що, аби з нею познайомитись, ii порадувати, стати ii другом, мати змогу дивитися на неi не криючись, не пiдглядати нишком. Щоб показати, що я вiдчуваю, я поклав у конверт п’ять п’ятифунтових банкнот i написав на конвертi: «Мiрандi Грей, Художнiй коледж Слейда»… тiльки, звичайно, я цей конверт не вiдiслав. Якби я мав змогу бачити ii обличчя, коли вона його вiдкрие, то вiдiслав би.

Саме того дня я вперше подумав про те, що незабаром здiйснилося. Спочатку я уявляв, що на неi напав якийсь чоловiк, а я пiдбiгаю i рятую ii. Потiм якось так уявилося, що нападником був я, тiльки не завдав iй шкоди; я ii спiймав i повiз у фургонi до будинку в глушинi, i там вона була моею шляхетною полонянкою. Поступово вона б дiзналася, хто я, i я б iй сподобався, а тодi ця мрiя реалiзувалася б у життя в новому будинку, весiлля, дiтей i таке iнше.

Ця мрiя не давала менi спокою. Через неi я вночi не спав, забував, що робив протягом дня. Я весь час сидiв у «Креморнi». Це вже була не мрiя, я почав уявляти, що так воно й буде (звичайно, я тiльки уявляв, що це станеться, то була така собi гра), тож я мiркував, як це зробити – що саме продумати i як влаштувати тощо. Я думав, що не зможу познайомитися з нею у звичайний спосiб, але якщо вона буде зi мною, то побачить, що в менi е доброго, зрозумiе. Я завжди думав, що вона зрозумiе.

Далi я почав читати моднi газети, iз тiеi самоi причини почав ходити до Нацiональноi галереi та галереi Тейт. Менi там не дуже сподобалося, це нагадувало експозицiю iноземних видiв в Ентомологiчному вiддiлi Музею природничоi iсторii: красивi, але незнайомi, тобто не такi знайомi менi, як нашi, британськi. Проте я ходив, аби я мiг з нею розмовляти, щоб не видаватися невiгласом.

В однiй iз недiльних газет я побачив рекламу великими лiтерами на сторiнцi про продаж будинкiв. Я нiчого на нiй не шукав, але те оголошення немовби притягло мiй погляд, коли я гортав сторiнки. «ПОДАЛІ ВІД МІСЬКОЇ МЕТУШНІ?» – було написано там. Саме так. А далi:



«Старий котедж, чарiвне вiдлюдне розташування, великий сад, 1 год машиною вiд Лондона, двi милi вiд найближчого села…»


І так далi. Наступного ранку я поiхав дивитися. Зателефонував агентовi з нерухомостi в Льюiсi й домовився, щоб мене зустрiли бiля того будиночка. Я придбав мапу Сассекса. Ось так воно – мати грошi. Жодноi перешкоди.

Я очiкував чогось геть розваленого. Будинок, звiсно, був старий – зовнi бiлий iз чорними балками, давня кам’яна черепиця. Котедж стояв одинцем. Коли я пiд’iхав, iз нього вийшов агент. Я собi уявляв його старшим, а то виявився мiй однолiток, але з отих випускникiв приватних шкiл, просто набитий придуркуватими зауваженнями, якi мали б бути смiшними, немовби продавати абищо принижувало його гiднiсть i продаж будинку чимось вiдрiзнявся вiд торгiвлi в крамницi. Вiн моментально спричинив вiдразу своею допитливiстю. Проте я вважав, що краще спочатку все оглянути, коли вже проiхав такий шлях. Кiмнати були такi собi, але будиночок мав усi сучаснi вигоди: електрику, телефон тощо. Вiн належав якомусь адмiраловi на пенсii чи що, той помер, а наступний покупець також раптово помер – i ось будинок продаеться.

Зауважу все ж, що спускався до пiдвалiв без думки пiдшукувати мiсце для таемноi гостi. Навiщо я це робив, менi важко пояснити.

Просто не знаю. Те, що робиш зараз, розмивае те, що робилося ранiше.

Той чолов’яга хотiв знати, чи я купую це лише для себе. Я вiдповiв, що для тiтки. Сказав правду, що хочу зробити iй сюрприз, коли вона повернеться з Австралii, i таке iнше.

– А як щодо цiни? – питав вiн.

– Менi нещодавно багато грошей прийшло, – пояснив я, щоб розчавити його. Вiн заговорив про це, коли ми спускалися сходами в будинку i я гадав, що вже все побачив. Я навiть хотiв був заявити агентовi, що будинок менi не пiдходить, що вiн замалий, щоб ще сильнiше його розчавити. Аж ось вiн сказав:

– Он як! Ну то маете готувати пiдвали.

Треба було пройти в бiк заднього двору, там бiля виходу були дверi. Вiн витяг ключ iз-пiд вазона з квiтами. Звичайно, електрику було вимкнено, але в нього був лiхтар. Туди не проходило сонце, було сиро й неприемно. Углиб спускалися кам’янi сходи. Унизу агент поводив лiхтарем. Стiни хтось побiлив, але дуже давно, де-не-де вапно обсипалось, i вони стали рябими.

– Вiн проходить пiд усiм будинком, – пояснив агент, – а ще е ось, – вiн присвiтив, i я побачив у кутку дверi в стiнi саме навпроти сходiв. Там був ще один великий пiдвал, до нього вниз вели ще чотири сходинки; це примiщення вже було нижче i з дещо склепiнчастою стелею, схоже на пiдземелля, що iнколи бувають пiд церквами. Сходи дiагонально спускалися в куток кiмнати, вона немовби втiкала.

– Для оргiй – те, що треба, – зауважив агент.

– А для чого це було ранiше? – поцiкавився я, не звертаючи увагу на його дурний дотеп.

Вiн припускав, що, напевне, пiдвали такi великi, бо будиночок дуже вiдлюдний. Треба було тримати в них великi запаси. Або тут могла бути таемна римо-католицька каплиця. Один з електрикiв казав, що тут було лiгво контрабандистiв, перевалочний пункт мiж Нью-Гейвеном i Лондоном.

Ну то ми пiшли назад, нагору. Коли вiн замкнув дверi й поклав ключ пiд вазон iз квiтами, усе те пiдземелля зникло, наче й не було його. То був iнший свiт. Це завжди було так. Інодi я прокидався – i менi здавалося, що це сон, доки я знову не спускався вниз.

Агент поглянув на годинник.

– Мене це цiкавить, – сказав я. – Дуже цiкавить.

Я так розхвилювався, що вiн здивовано подивився на мене, i я додав:

– Думаю, я його вiзьму.

Я сам собi дивувався. Адже ранiше я завжди хотiв чогось сучасного, новiтнього, а не такого старого, ще й у глушинi.

Вiн стояв там такий безглуздий, здивований iз того, що мене так цiкавить той будинок, що в мене е грошi, – напевно, бiльшiсть iз них такi.

Тодi вiн поiхав назад до Льюiса. Вiн мав пiдвезти ще одного покупця, а я пообiцяв, що почекаю в саду й обмiркую остаточне рiшення.

Сад був гарний, вiн виходив за будинок на поле люцерни, яку полюбляють метелики. Поле пiдiймаеться на пагорб (це на пiвнiч). На схiд вiд котеджу лiс обабiч дороги, яка веде долиною до Льюiса. На захiд – поля. Десь за три чвертi милi пiд горбом стоiть ферма, то найближчий будинок. Якщо глянути на пiвдень, краевид чудовий, тiльки його трохи затуляють живоплiт перед будинком i дерева. І гараж гарний.

Я повернувся до будинку, знову витяг ключ iз-пiд вазона i пiшов до пiдвалiв. Внутрiшне пiдземелля, напевне, було на глибинi пiвтора-два метри. Там було сиро, стiни нагадували мокре дерево взимку; видно менi було погано, бо присвiчував лише запальничкою. Було страшнувато, але я не забобонний.

Хтось скаже, що менi пощастило з першого разу знайти те, що хотiв, однак рано чи пiзно я все одно б знайшов мiсце на свiй смак. Я мав грошi й бажання. Чудно, але оце Кратчлi й називав пробивною здатнiстю. В Еннексi я зовсiм не був пробивним, менi це не личило. Проте хотiв би я бачити, як би Кратчлi органiзував те, що минулого лiта органiзував я, i довiв справу до кiнця. Я не хочу вихвалятись, але це було непросто.

Тими днями я прочитав у газетi (афоризм дня): «Мета для душi – як вода для тiла». І це дуже правильно, на мою скромну думку. Коли Мiранда стала метою мого життя, маю сказати, виявилося, що я щонайменше не гiрший за iнших.

Я мав вiддати ще п’ятсот фунтiв понад зазначене в оголошеннi, були iншi покупцi, всi мене намагалися стригти: страховик, будiвельник, оформлювачi, меблярi з Льюiса, – коли я взявся обставляти будинок. Через грошi я не переймався, не в грошах рiч. Я одержував довгi листи вiд тiтки Еннi, я на них вiдписував, зазначаючи там цифри вдвiчi меншi, нiж тi, якi насправдi платив.

Я домовився з електриками, щоб вони провели свiтло в пiдвал, зi слюсарями, щоб провели туди воду й поставили раковину. Я гадав, що займатимуся теслярством i фотографiею i то буде моя майстерня. Я не брешу, менi було що робити з дерева. І я вже мав знiмки, котрi не можна було здавати до фотомайстернi. Нiчого такого. Просто пари.

Наприкiнцi серпня майстри пiшли, а я переселився до будинку. Почну з того, що я почувався наче ввi снi. Але невдовзi це вiдчуття зникло. Менi не дали спокою настiльки, наскiльки я очiкував. Приходив якийсь чоловiк, бажаючи займатися садом, вiн це завжди робив i дуже образився, коли я його вiдправив геть. Потiм прийшов сiльський вiкарiй, i я мусив повестися з ним грубо. Я сказав, що хочу, щоб менi дали спокiй, що я нонконформiст i не бажаю мати жодних справ iз селом, – i вiн iз претензiйним гнiвом пiшов. Приiжджали кiлька пересувних крамарiв, я вiдмовився i вiд iхнiх послуг. Сказав, що все купую в Льюiсi.

Телефон я теж вiд’еднав.

Згодом у мене з’явилася звичка замикати ворота: то були лише грати, але iз замком. Раз чи двiчi я бачив, як у двiр зазирають торгiвцi, але невдовзi люди, здаеться, все зрозумiли. Менi дали спокiй, i я змiг продовжити роботу.

Мiсяць чи бiльше я працював над планами. Весь цей час я був сам: добре, що я не мав справжнiх друзiв. (Адже тих людей з Еннекса не можна було назвати моiми друзями: я не сумував за ними, а вони за мною.)

Я ранiше робив усяку всячину для тiтки Еннi, мене навчив теслярувати дядько Дик. Менi ця справа давалася непогано i таке iнше, тож я обладнав кiмнату дуже мило, хоча виходить, що я сам себе хвалю. Коли все пiдсохло, я вистелив усi стiни кiлькома шарами повстi для iзоляцii, а тодi оздобив стiни (побiленi) гарним помаранчевим килимом (веселим). Занiс туди лiжко й комод. Стiл, крiсло тощо. В одному кутку поставив ширму, а за нею умивальник i похiдний туалет тощо – вийшла майже окрема маленька кiмнатка. Я занiс туди iншi речi, валiзи i багато книжок про живопис, романiв, щоб було затишнiше, – так i вийшло. Картини вiшати я не ризикнув, розумiючи, що вона мае тонкий смак.

Однiею з проблем, звичайно, були дверi i шум. На входi до ii кiмнати був чудовий дубовий одвiрок, а дверей не було, i я зробив iх сам – то була моя найскладнiша робота. Першi дверi, якi я зробив, не вдались, але другi вийшли краще. Навiть чоловiк не змiг би iх вибити, не кажучи вже про таке крихке створiння, як вона. Вони були з витриманоi деревини завтовшки п’ять сантиметрiв, iзсередини оббитi залiзом, щоб вона не змогла дiстатися до дерева. Вони важили добру тонну, повiсити iх на петлi було непросто, але врештi я це зробив. Зовнi я зробив широкi, по двадцять п’ять сантиметрiв завширшки, засуви. Тодi я вчинив дещо дуже розумне. Я зробив щось на зразок шафи для iнструментiв i всiляких подiбних речей зi старих дощок i на дерев’яних петлях прилаштував ii перед тими дверима, тож на перший погляд здавалося, нiби то просто якась стара нiша з полицями. Вiдсунути iх – ось вам i дверi. Полицi також не пропускали жодних звукiв iзсередини. Ще я зробив засув на пiдвальних дверях iзсередини, щоб у разi потреби замикатись, аби мене не турбували. І сигналiзацiю. Найпростiшу, для ночi.

У першому пiдвалi я поставив маленьку плитку та iншi зручностi. Я не був упевнений, що за мною нiхто не пiдглядатиме, а iм видалося б дивним, що я весь час бiгаю з тацями то вгору, то вниз. Але оскiльки все було в заднiй частинi будинку, то я не дуже переймався, бо бачив, що там лише поля й лiси. У кожному разi, з двох бокiв саду стiна, а далi живоплiт, крiзь який нiчого не видно. Усе було майже iдеально. Подумав я й про те, щоб провести сходи зсередини, але це було б дорого i я не ризикнув привертати до себе пiдозри. Зараз робiтникам довiряти не можна, вони все хочуть знати.

Весь цей час я не вважав, що це серйозно. Розумiю, напевне, це звучить дуже дивно, але саме так i було. Тодi я, звичайно, собi казав, що нiколи цього не зроблю, це просто гра. І навiть такоi гри я б не влаштовував, коли б не мав стiльки часу i грошей. На мою думку, багато з тих, хто здаеться щасливим, зробили б те саме чи щось подiбне, коли б мали стiльки часу i грошей. Я хочу сказати, погратися в щось таке, чого б не зробили. Влада розбещуе, завжди казав мiй учитель у школi. А Грошi – це Влада.

Далi я накупив для неi одягу в лондонськiй крамницi. Власне, я побачив продавщицю iз саме такою фiгурою, як у неi, назвав iй кольори, в яких бачив Мiранду, i докупив усього, що, кажуть, потрiбно дiвчатам. Я вигадав iсторiю про подружку з пiвночi, у якоi вкрали весь багаж, i казав, що хочу зробити iй сюрприз i таке iнше. Не думаю, що менi в крамницi повiрили, але я був вигiдний клiент – того ранку я залишив у них майже дев’яносто фунтiв.

Я мiг ночами мiркувати про запобiжнi заходи. Я приходив до ii кiмнати, сiдав i мiркував, як вона могла б утекти. Я думав, що вона, мабуть, знае про електрику, зараз такi дiвчата, що з ними не вгадаеш, тож я завжди ходив у взуттi на гумовiй пiдошвi, нiколи не торкався вимикача, не перевiривши все уважно. Купив спецiальний спалювач для ii смiття. Розумiв, жодна ii рiч не мае вийти з цього будинку. Нiякого прання. Завжди щось знайдеться.

Нарештi я повернувся в Лондон до готелю «Креморн». Кiлька днiв я виглядав ii, але вона нiяк не траплялася на очi. Я дуже бентежився, але не здавався. Фотоапарата я не брав, розумiючи, що це надто ризиковано, адже я полював на бiльшу здобич, нiж якийсь вуличний знiмок. Двiчi ходив до тiеi кав’ярнi. Одного дня просидiв там майже двi години, вдаючи, що читаю книжку, але вона не прийшла. У голову полiзли усiлякi дикi думки: може, вона померла чи бiльше не займаеться малярством тут? Тодi одного дня (я не хотiв, щоб мiй фургон запам’ятали), коли я виходив з метро на Воррен-стрит, я ii побачив. Вона виходила з потяга, що iхав з пiвночi, на iншiй платформi. Далi було легко. Я вийшов за нею з метро, дiйшов за нею до коледжу. Наступнi днi я стежив за тiею станцiею. Можливо, вона не завжди поверталася на метро додому, я не бачив ii два днi, а на третiй вона перетнула вулицю i зайшла на станцiю. Ось так я виявив, звiдки вона приiжджае. Їздила вона на Гемпстед. На тiй станцii я зробив так само. Наступного дня я чекав на неi на виходi й iшов за нею хвилин десять провулками туди, де вона мешкала. Я проминув будинок, до якого вона зайшла, побачив його номер, пройшовся вулицею i дiзнався ii назву.

Того дня я попрацював на славу.

За три днi до того я залишив «Креморн» i кожну нiч проводив в iншому готелi, щоб мене не можна було вистежити. У фургонi в мене було готове лiжко з ременями й шарфами. Я збирався вдатися до хлороформу, колись я використовував його в морилцi. Менi дав його знайомий iз громадськоi лабораторii. Хлороформ не вивiтрюеться, але для певностi я вирiшив додати до нього трохи тетрахлорметану, який усюди продаеться.

Я об’iхав район Гемпстед i вивчив його вiд i до, щоб швидко завернути на Фостерс-стрит. Усе було готове. Отже, тепер я мiг стежити i, щойно випаде нагода, усе зробити. Я тими днями був зовсiм незвичайний, усе продумував, неначе робив це все життя. Нiби працював таемним агентом чи детективом.

І нарештi, як це iнколи бувае i з метеликами, усе сталося через десять днiв. Я маю на увазi те, що ви ходите туди, де можете зустрiти якийсь рiдкiсний вид, i вiн вам не трапляеться, але iншим разом, навiть не шукаючи, бачите його просто перед собою на квiтцi, як то кажуть, наче на блюдечку пiднесли.

Тоi ночi, як завжди, я стояв у провулку бiля метро у своему фургонi. День був приемний, але задушливий, насувалася гроза. Я стояв бiля дверей крамницi навпроти виходу з метро i побачив, як вона пiднялася сходами, щойно линув дощ. На нiй не було дощовика, тiльки джемпер. Вона швидко забiгла за рiг у станцiю. Я перейшов вулицю, навколо ходило багато люду. Вона була в телефоннiй будцi. Вийшовши звiдти, замiсть того щоб пiти, як завжди, вгору, пiшла iншою вулицею. Я попрямував за нею, думаючи, що нiякоi користi вiд того не буде, адже я не розумiв, що вона робить. Та вона раптом метнулася в бiчну вулицю, там був кiнотеатр, куди вона i зайшла. Я все зрозумiв: вона телефонувала туди, де живе, i попередила, що пiшов дощ i вона перечекае його в кiно. Я знав, що це мiй шанс, якщо нiхто не прийде ii зустрiчати. Я зайшов до кiно за нею i подивився, скiльки тривае сеанс. Виявив – двi години. Я вирiшив ризикнути; можливо, бажав дати долi можливiсть мене зупинити. Я пiшов до кафе й повечеряв. Потiм повернувся до свого фургона i припаркував його там, звiдки було видно вихiд iз кiно. Я не знав, чого чекати – може, ii зустрiчатиме друг. Я хочу сказати, що вiдчув, як мене немовби пiдхопило течiею i понесло: може, на щось наткнуся, може, проскочу.

Вона вийшла сама рiвно за двi години; дощ бiльш-менш припинився, i вiд хмар було майже темно. Я дивився, як вона звично пiдiймаеться на пагорб. Тодi я проiхав повз неi до такоi точки, яку вона напевне мала проходити. На тому мiсцi дорога до ii дому вiдгалужувалася вiд iншого шляху. З одного боку там були дерева й кущi, а з другого – величезний особняк на великiй дiлянцi. Схоже, вiн був порожнiй. Вище також стояли будинки, всi великi. Перша частина ii шляху пролягала через добре освiтленi вулицi.

Тiльки це мiсце годилося.

У мене в кишеню макiнтоша була вшита особлива пластикова торбинка, у якiй я тримав трохи хлороформу i тетрахлорметану, а також ватний тампон, так щоб вiн був просочений i не вивiтрювався. Із закритого клапана запах не вивiтрювався, а за секунду в разi потреби все можна було застосувати.

З’явилися двi лiтнi жiнки з парасольками (знову почало дощити) i пiшли вулицею в мiй бiк. Саме цього я й не хотiв, я знав, що вона ось-ось прийде, i мало не здався тiеi митi. Але я завернув за рiг, i вони, без угаву балакаючи, пройшли повз мене, мабуть, навiть не помiтивши i фургона, i мене. По всьому району були припаркованi машини. Минула хвилина. Я вийшов i вiдчинив задне вiддiлення. Усе було сплановано. А тодi пiдiйшла вона. Вона швидко йшла вперед метрiв за двадцять, я ii не одразу помiтив. Якби вечiр був ясний, не знаю, що б я зробив. Але оцей вiтер хитав дерева. Поривчастий. Я бачив, що за нею нiхто не йде. І ось вона майже поруч, iде тротуаром. Дивно, наспiвуючи собi пiд нiс.

Я звернувся до неi:

– Вибачте, будь ласка, ви на собаках розумiетесь?

Вона здивовано зупинилася.

– Що? – спитала вона.

– Це так жахливо, я щойно одного збив, – сказав я. – Вiн вискочив на дорогу. Не знаю, що з ним робити. Вiн не мертвий. – Я схвильовано озирнувся на задню частину машини.

– Бiдолашний! – сказала вона.

Вона пiдiйшла ближче до мене, щоб подивитися. Саме на це я й сподiвався.

– Кровi немае, – сказав я, – але вiн не рухаеться.

Тодi вона пiдiйшла до вiдчинених заднiх дверей, а я вiдступив, немовби даючи iй подивитися. Вона нахилилася, щоб зазирнути, я озирнувся на дорогу – нiкого, – i тут вона й спiймалася. Вона не видала жодного звуку, настiльки була здивована, а я притулив тампон, який заготував у кишенi, до ii рота i носа, притиснув ii до себе, я вiдчував запах випарiв, вона виривалась як навiжена, але не була дуже сильною, вона виявилася навiть меншою, нiж менi здавалося. Вона видала якийсь булькаючий звук. Я знову глянув на дорогу i подумав, що ось, так воно i е: вона боротиметься, а я буду змушений або зробити iй боляче, або тiкати. Я був готовий i до втечi. Але раптом вона обм’якла, i я вже тримав ii не для того, щоб вона не втекла, а щоб вона не впала. Я наполовину заштовхав ii до фургона, тодi розчахнув дверi, затяг ii за собою, а потiм тихо зачинив дверi. Я перекотив ii i поклав на лiжко. Вона була моя, я раптом дуже розхвилювався, зрозумiвши, що це зробив. Спочатку я заткнув iй рота, а тодi прив’язав ii до лiжка, без поспiху, без панiки, саме так, як планував. Тодi я перелiз на водiйське крiсло. Це все тривало хвилину. Я поiхав дорогою – не надто швидко, а спокiйно й повiльно – i завернув у вiдоме менi мiсце в парку Гемпстед-Гiт. Там я знову перебрався назад, прив’язав ii як слiд, шарфами тощо, щоб iй не було боляче, щоб вона не могла кричати чи кидатися в рiзнi боки i таке iнше. Вона ще була непритомна, але дихала, я чув, неначе застуджена, тож я знав, що з нею все гаразд.

Бiля Редгiлла я звернув з основного шляху, як планував, на безлюдну бiчну дорогу, а тодi знову подивився, як там вона. Я поклав лiхтарик так, щоб вiн давав трохи свiтла i було видно. Вона не спала. Їi очi здавалися дуже великими, не переляканими, а якимись майже гордими, наче вона вирiшила нiзащо не лякатися за жодних обставин.

Я промовив:

– Не бiйся, я не заподiю тобi шкоди.

Вона й далi так само дивилася на мене.

Було незручно. Я не знав, що сказати. Я запитав:

– З тобою все гаразд, тобi нiчого не треба? – але це прозвучало як дурниця. Справдi я хотiв поцiкавитися, чи не треба iй вийти з машини.

Вона почала хитати головою. Я зрозумiв, вона мае на увазi, що iй заважае кляп.

Я сказав:

– Ми далеко за мiстом, немае сенсу кричати. Якщо кричатимеш, я знову напну кляп, розумiеш?

Вона кивнула, i я розв’язав шарф. Перш нiж я змiг будь-що зробити, вона, наскiльки змогла, пiдвелася, перехилилася набiк, i ii знудило. Це було жахливо, я чув запах хлороформу й нудоти. Вона нiчого не сказала. Тiльки стогнала. Я геть розгубився i не знав, що робити. Я раптом вiдчув, що маю привезти ii додому якомога швидше, i знову причепив iй кляп. Вона опиралася, я чув, як вона з-пiд тканини каже: «Нi, нi, не треба», – це було жахливо, але я змусив себе це зробити, бо знав, що це, врештi, робиться заради того, щоб було краще. Тодi я залiз на водiйське сидiння, i ми поiхали далi.

Ми були вдома пiсля половини на одинадцяту. Я заiхав у гараж, зайшов i подивився, чи нiчого не сталося в домi за моеi вiдсутностi. Не те що я чекав чогось особливого, але обережнiсть нiколи не завадить. Я сходив до ii кiмнати, усе було гаразд, було не душно, бо я залишав дверi вiдчиненими. Попередньоi ночi я спав там, щоб перевiрити, чи досить там повiтря, i все було гаразд. Було там усе, щоб робити чай i таке iнше. Кiмната виглядала дуже затишно.

Ну ось нарештi й настала велика мить. Я пiшов до гаража i вiдчинив заднi дверi фургона. Ця частина операцii також була продумана. Я став ii вiдв’язувати, посадив ii, причому руки й ноги ще не розв’язував. Вона трохи побрикалась, i я був змушений попередити, що коли вона не припинить, то доведеться знову застосувати хлороформ i тетрахлорметан (якi iй показав), але якщо вона поводитиметься спокiйно, то не завдам iй шкоди. Це допомогло. Я пiдняв ii, вона виявилася не такою важкою, як менi здавалося; я легко знiс ii вниз; у дверях до ii кiмнати ми трохи поборолись, але вона не дуже багато змогла зробити. Я поклав ii на лiжко. Справу було зроблено.

Вона була блiда, трохи нудоти потрапило на ii синiй джемпер, виглядало недобре; але в ii очах не було страху. Це було дивно. Вона просто вичiкувально дивилася на мене.

Я пояснив:

– Це твоя кiмната. Якщо ти робитимеш те, що я скажу, я не завдам тобi шкоди. Кричати немае сенсу. Назовнi звiдси звук не проходить, та й немае в цих мiсцях кому слухати. Зараз я тебе залишу, тут е печиво i сендвiчi – я купив на Гемпстедi, – i можеш собi запарити чай або какао. Завтра вранцi я прийду.

Я розумiв, вона хоче, щоб я зняв з неi кляп, але я цього не зробив. Натомiсть розв’язав iй руки i швидко вийшов; вона стала стягувати з себе кляп, а я зачинив дверi й засунув засуви. Я чув, як вона кричить: «Повернись!» Потiм знову, але не гучно. Тодi вона стала смикати дверi, але не надто сильно. Била по них чимось твердим. Здаеться, то була ii щiтка для волосся. Звуку було небагато, проте я поставив на мiсце фальшивi полицi i розумiв, що знадвору нiчого все одно не чути. Про всяк випадок я ще годину провiв у зовнiшньому пiдвалi. Необхiдностi в цьому не було, в ii кiмнатi не залишилося нiчого такого, чим можна було б виламати дверi, навiть маючи силу; чашки i блюдця я закупив пластиковi, а чайник i прибори – алюмiнiевi i таке iнше.

Врештi-решт я пiшов нагору i лiг у лiжко. Вона була моею гостею – i бiльше я нi про що не думав. Я довго лежав без сну, мiркуючи про рiзнi речi. Я був дещо непевний, чи не вистежив хтось мiй фургон, але таких фургонiв сотнi, i хвилювався я тiльки щодо отих двох лiтнiх жiнок, якi проходили повз.

Ну ось, я лежав, думаючи про те, як там вона внизу, iй, напевне, теж не спиться. Передi мною проходили добрi фантазii, в яких я спускався вниз i втiшав ii; я був схвильований: можливо, я занадто далеко зайшов, давши волю власнiй мрii, але я насправдi не тривожився, я знав, що моя любов ii варта. Тодi я заснув.

Потiм вона менi казала, яку погану рiч я вчинив i що менi необхiдно постаратися це зрозумiти. Можу зауважити, що того вечора я був щасливий i почувався як людина, яка зробила щось дуже смiливе, на кшталт пiднятися на Еверест чи вдiяти щось на ворожiй територii. Я почувався таким щасливим, бо моi намiри були якнайкращими. Цього вона так i не збагнула.

Одне слово, той вечiр був найкращою подiею в моему життi (крiм хiба що виграшу на тоталiзаторi). Це було все одно як знову спiймати синявця лiсового чи перламутрiвку блискучу. Я хочу сказати, що такого можна спромогтися хiба що раз у життi, та й то не завжди; про таке людина мрiе бiльше, нiж, власне, очiкуе, що мрiя колись здiйсниться.

Будильник менi не знадобився, я встав навiть ранiше, нiж вiн задзвонив. Я спустився, замкнув за собою зовнiшнiй пiдвал. Я все спланував. Постукав у дверi i крикнув: «Вставай, будь ласка!», почекав десять хвилин, тодi вiдiмкнув засуви й увiйшов. Я принiс iз собою ii сумочку, яку, звичайно, обшукав. Там не було нiчого такого, чим вона могла б скористатися для втечi, крiм пилочки для нiгтiв i стругачки з лезом, iх я звiдти вийняв.

Свiтло було ввiмкнене, вона стояла бiля крiсла. Повнiстю вдягнена. І вона знову стала мене роздивлятися, без тiнi страху, навiть зухвало. Дивно, вона була не зовсiм така, якою я завжди ii пам’ятав. Щоправда, так близько я ii ще нiколи не бачив.

Я сказав:

– Сподiваюся, ти добре спала.

– Де я, хто ви, навiщо мене сюди привезли? – вона промовила це холодно, зовсiм не рiзко.

– Не можу тобi вiдповiсти.

Вона заявила:

– Я вимагаю, щоб мене зараз же вiдпустили. Це жахливе неподобство.

Ми стояли й дивились одне на одного.

– Вiдiйди з дороги, я йду звiдси.

Вона пiшла просто на мене до дверей. Але я не зрушив iз мiсця. Якоiсь митi я думав, що вона кинеться на мене, але, напевне, вона розумiла, що це було б дурницею. Я був налаштований рiшуче, вона б не змогла мене перемогти. Вона зупинилася зовсiм близько вiд мене i повторила:

– Вiдiйди з дороги.

Я озвався:

– Поки що тобi цього не можна. Будь ласка, не змушуй мене знову застосувати силу.

Вона люто й холодно поглянула на мене, тодi вiдвернулася.

– Я не знаю, – промовила вона, – за кого ви мене вважаете. Якщо думаете, що я дочка багатих батькiв i за мене дадуть великий викуп, то будете розчарованi.

– Я знаю, хто ти, – заперечив я. – Рiч не в грошах.

Я не знав, що говорити. Я був такий схвильований – нарештi я побачив ii тут живу i справжню. Я так нервувався. Я хотiв подивитися на ii обличчя, на ii чарiвне волосся, на неi всю, таку милу й невеличку, але не мiг – вона дивилася просто на мене. Запала дивна мовчанка.

Раптом вона, немовби звинувачуючи, запитала:

– А може, я знаю, хто ти?

Я зашарiвся, нiчого не мiг iз собою вдiяти, таке в моi плани не входило, я нiколи не думав, що вона знае, хто я.

– Ратуша Еннекса, – повiльно вимовила вона.

Я вiдказав:

– Не розумiю, що ти маеш на увазi.

– Ти мав вуса, – сказала вона.

Досi не розумiю, звiдки вона це знала. Вона кiлька разiв бачила мене в мiстi. Можливо, iнколи бачила мене зi свого вiкна. Я такого не продумав, i в головi все змiшалося.

Вона продовжила:

– Твою фотографiю друкували в газетi.

Не знаю чому, але менi завжди страшенно не подобалося, коли мене вираховували. Я завжди намагався якось це собi пояснити, тобто вигадати якесь пояснення. Раптом я побачив вихiд.

Я вiдповiв:

– Я просто виконую наказ.

– Наказ… Чий наказ?

– Не можу тобi цього сказати.

Вона й далi дивилася просто на мене. Але й дистанцiю тримала. Напевне, вона гадала, що я кинуся на неi.

– Чий наказ? – повторила вона свое запитання.

Я намагався придумати. Не знаю чому, але на думку спало тiльки одне iм’я, яке вона могла знати, – мiстер Синглтон. Вiн був директором «Барклiз». Я знав, що ii батько – клiент цього банку. Я бачив його там кiлька разiв за розмовою з мiстером Синглтоном.

– Мiстера Синглтона, – вiдповiв я.

Вона, здаеться, дуже здивувалася, а я швидко продовжив:

– Я не повинен був це тобi казати. Вiн уб’е мене, якщо дiзнаеться.

– Мiстер Синглтон? – перепитала вона, наче не розчувши.

– Вiн не такий, як ти думаеш, – не зупинявся я.

Раптом вона присiла на бильце крiсла – це все, здаеться, було для неi занадто важко.

– Ти маеш на увазi: мiстер Синглтон наказав тобi мене викрасти?

Я кивнув.

– Але я знаю його дочку. Вiн… ой, це якесь божевiлля, – пробурмотiла вона.

– Пам’ятаеш дiвчину з Пенгерст-роуд?

– Яку?

– Ту, яка зникла три роки тому.

Це вже я вигадав. Того ранку в мене розум працював блискавично. Менi так здавалося.

– Я тодi, мабуть, була не в мiстi, а в школi на заняттях. Що з нею сталося?

– Не знаю. Знаю тiльки, що це вiн.

– Що – вiн?

– Не знаю. Не знаю, що з нею сталося. Але, хоч що там сталося, це зробив вiн. Бiльше про неi нiхто не чув.

Раптом вона запитала:

– У тебе немае цигарок?

Я незграбно дiстав iз кишенi пачку та запальничку i простягнув iй. Не знаю, може, я мав iй прикурити, але це виглядало б по-дурному.

Я сказав:

– Ти нiчого не iла.

Вона тримала цигарку дуже жiночно, мiж пальцями. Джемпер вона почистила. У кiмнатi будо задушливо.

Вона не звернула уваги на моi слова. Дивно це виглядало. Я знав, вона розумiе, що я брешу.

– Ти хочеш менi сказати, що мiстер Синглтон – сексуальний манiяк, викрадае дiвчат, а ти йому допомагаеш?

Я вiдповiв:

– Мушу. Я вкрав грошi з банку, i якщо це розкриеться, то сяду в тюрму, от я i в його руках, розумiеш.

Весь цей час вона дивилася просто на мене. Вона мала великi яснi очi, дуже допитливi й уважнi. (Але водночас то не була некрасива, надмiрна допитливiсть.)

– Але ж ти виграв великi грошi, чи не так?

Я зрозумiв, що всi моi карти сплутано. Менi стало жарко i незручно.

– Так чого ж ти йому не вiддав тi грошi? Скiльки там було – сiмдесят тисяч фунтiв? Ти вкрав бiльше? Чи, може, ти йому просто заради розваги допомагаеш?

– Є ще й iнше, чого я тобi сказати не можу. Я в його владi.

Вона стояла, заклавши руки в кишенi спiдницi. Для рiзноманiтностi стала роздивлятися себе в дзеркалi (звичайно, металевому, а не скляному).

– І що вiн хоче зi мною зробити?

– Не знаю.

– Де вiн зараз?

– Приiде. Я його чекаю.

З хвилину вона помовчала. Потiм раптово змiнилася на обличчi, немовби подумала про щось огидне: моi слова скидалися на правду.

– Он як, авжеж. Це, напевне, його будинок у Саффолку.

– Так, – сказав я, подумки хвалячи себе за розум.

– У нього немае будинку в Саффолку, – крижаним тоном заявила вона.

– Ти не знаеш, – вiдказав я, але це прозвучало слабко.

Вона збиралася розмовляти, але я вiдчував, що треба закiнчувати з запитаннями. Я не знав, що вона така спостережлива. Не як нормальнi люди.

– Я прийшов спитати, чого ти хочеш на снiданок: е каша, яйця i таке iнше.

– Я не хочу снiдати, – вiдмовилася вона. – Ця мерзенна мала кiмната. І наркоз. Що це було таке?

– Я не знав, що тобi вiд нього стане погано. Слово честi.

– Що ж тебе мiстер Синглтон не попередив? – саркастично спитала вона. Вочевидь, вона не повiрила в те, що я про нього розповiв.

Я поспiхом спитав:

– Тобi чаю чи кави?

– Кави, якщо ти питимеш перший.

Тож iз тим я ii залишив i вийшов у зовнiшнiй пiдвал. Щойно я зiбрався зачиняти дверi, вона сказала:

– Ти забув запальничку.

– У мене ще одна е, – насправдi не було.

– Дякую, – мовила вона. Дивно, вона майже усмiхалась.

Я запарив «Нескафе» i принiс до пiдвалу, вона подивилася, як я п’ю, i теж трохи випила. Вона засипала мене запитаннями; точнiше, щойно менi здавалося, що вона ось-ось запитае про щось, вона й питала, намагаючись спiймати мене на словi. Скiльки вона тут пробуде, чому я до неi такий добрий. Я вигадував якiсь вiдповiдi, але розумiв, що вони непереконливi, з нею було важко швидко брехати. Нарештi я заявив, що зiбрався на закупи, i спитав, що iй потрiбно. Запевнив, що куплю все, про що вона попросить.

– Усе? – перепитала вона.

– У розумних межах, – вiдказав я.

– Це наказ мiстера Синглтона?

– Нi. Це вiд мене.

– Я хочу просто, щоб мене вiдпустили, – сказала вона.

Бiльше нiчого я вiд неi не добився. Це було жахливо, вона раптом перестала говорити, i я був змушений пiти.

І за обiдом вона теж не говорила. Я приготував його в зовнiшньому пiдвалi i принiс iй. Але вона майже не iла. Вона знову намагалася залякати мене, щоб я ii вiдпустив, але мене це не влаштовувало.

Пiсля вечерi, якоi вона також майже не торкнулась, я зайшов i сiв коло дверей. Якийсь час вона сидiла й палила, заплющивши очi, немовби я iй заважав.

– Я все обмiркувала. Те, що ти менi розповiв про мiстера Синглтона, – брехня. Не вiрю я в це. Вiн, передусiм, не з таких людей. А коли б вiн i був такий, то вiн не взяв би тебе до себе на роботу. Вiн би не влаштував усi цi фантастичнi приготування.

Я промовчав. Я не мiг на неi дивитися.

– Тут стiльки зусиль на це покладено. Увесь цей одяг отам, книжки про мистецтво. Я сьогоднi вдень прикинула, скiльки це мало б коштувати разом – сорок три фунти.

Вона неначе розмовляла сама з собою.

– Я – твоя полонянка, але ти хочеш, щоб я була щасливою полонянкою. Тут два варiанти: мене тримають тут заради викупу або ви якась банда чи щось у такому дусi.

– Нi, я ж уже казав.

– Ти знаеш, хто я. І, напевне, знаеш, що мiй батько – не такий уже багатiй. Тож це не заради викупу.

Слухати, як вона мiркуе, було моторошно.

– Залишаеться тiльки сексуальний мотив. Ти хочеш щось зi мною зробити? – вона уважно дивилася на мене.

Це було запитання. Воно мене шокувало.

– Я зовсiм не з таких. Я тебе поважаю. Я зовсiм не такий, – я говорив чiтко й сухо.

– Тодi ти, напевне, божевiльний, – пiдсумувала вона. – Тiльки, звичайно, по-хорошому, такий собi добрий божевiльний. То ти визнаеш, що про мiстера Синглтона вигадав?

– Я хотiв усе зробити м’яко, – вiдказав я.

– Зробити що? – спитала вона. – Згвалтування? Убивство?

– Я такого не казав, – вiдповiв я. Здаеться, вона весь час змушувала мене захищатись. У моiх фантазiях усе завжди було навпаки.

– Навiщо я тут?

– Я хочу, щоб ти була моею гостею.

– Гостею!

Вона встала, обiйшла крiсло i, не зводячи з мене очей, обiперлася на його спинку. Вона тепер була без синього джемпера, у темно-зеленому сарафанi з шотландки, схожому на шкiльну форму, пiд яким була розстiбнута бiля горла бiла блузка. Їi волосся було зiбране ззаду в косу. Їi прекрасне обличчя. У неi був такий смiливий вигляд. Я чомусь уявив, як вона тихо-тихо сидить на моiх колiнах, а я гладжу ii м’яке свiтле волосся, розпущене, як я його згодом побачив.

Раптом я видихнув:

– Я тебе кохаю. Це звело мене з розуму.

Вона вiдповiла з химерною серйознiстю:

– Бачу.

Бiльше вона на мене не дивилася.

Я знаю, що освiдчуватися в коханнi – це старомодно, i не збирався саме тiеi митi це робити. У моiх мрiях це було по-iншому: ми якогось дня дивимось одне одному в очi, вiдтак цiлуемось, а тодi вже мали прозвучати оцi слова. Такий собi Ноббi з фiнансового корпусу в армii, який добре розумiвся на жiнках, завжди казав, що нiколи не можна говорити жiнцi, що ти ii кохаеш. Навiть якщо це правда. Якщо вже казати «я тебе кохаю», то жартiвливим тоном – вiн говорив, що в такому разi ти будеш iм цiкавий. Треба набивати собi цiну. Головна дурниця тут полягала в тому, що перед тим я разiв iз двадцять казав собi, що не можна освiдчуватись, треба дати подiям розгортатися природно з обох бокiв. Але коли вона була передi мною, в мене голова йшла обертом i я часто вимовляв те, що не збирався.

Я не хочу сказати, що розповiв iй усе. Я розповiв iй про роботу в Еннексi, про те, як бачив ii, думав про неi, про те, як вона поводиться, ходить, що вона для мене означае; розповiв про грошi, про те, що розумiв: незважаючи на них, вона на мене й не погляне, – i про свою самотнiсть. Коли я закiнчив, вона сидiла на лiжку, дивлячись на килим. Ми мовчали, здаеться, цiлу вiчнiсть. Було чути лише гудiння вентилятора в зовнiшньому пiдвалi.

Менi було соромно. Я почервонiв як рак.

– Ти гадаеш, що, тримаючи мене тут, ти зробиш так, щоб я тебе покохала?

– Я хочу, щоб ти дiзналася, який я.

– Поки я тут, ти для мене лишатимешся викрадачем. Розумiеш?

Я встав. Я бiльше не хотiв сидiти тут iз нею.

– Зажди, – вона пiдiйшла до мене. – Я тобi пообiцяю. Я все розумiю. Вiдпусти мене. Я нiкому не розповiм, нiчого не станеться.

Вона вперше поглянула на мене по-доброму. Цей погляд казав «повiр менi» красномовнiше за слова. У ii очах грала лагiдна усмiшка. І цiлеспрямованiсть.

– Ти зможеш. Ми зможемо дружити. Я б тобi допомогла. – Вона дивилася на мене знизу. – Ще не пiзно.

Не можу описати, що я вiдчув, я просто мусив вийти; менi було справдi боляче вiд ii слiв. Я зачинив дверi й пiшов. Навiть не сказавши «на добранiч».

Нiхто мене не зрозумiе, всi, певне, подумають, що я був нею захоплений iз вiдомих причин. Інодi, коли я дивився тi книжки до ii приiзду, я думав про щось таке чи навiть не знаю як сказати. Тiльки коли вона тут з’явилася, змiнилося все, я вже не думав про тi книжки, про те, щоб вона менi позувала, – це було менi огидно, а ще тому, що вона так теж викликатиме огиду. У нiй було щось таке гарне, що й тебе змушувало поводитися гарно, вона немовби на це очiкувала. Я хочу сказати, що коли вона з’явилася тут насправдi, все iнше здалося огидним. Вона була не така жiнка, яку не поважаеш i тому не стежиш за своiми вчинками: вона викликала повагу, i доводилося бути дуже ретельним.

Тоi ночi я спав небагато, був шокований тим, що вiдбуваеться, що я iй першого ж дня стiльки розповiв i як вона виставила мене дурнем. Інодi я вже був майже готовий спуститися до неi й вiдвезти ii до Лондона, як вона просила. Я мiг би поiхати за кордон. А потiм я думав про ii обличчя i косу, яка перекинута трохи вбiк i перекручена, як вона стоiть, ходить, про ii дивовижнi яснi очi. І розумiв, що не можу цього зробити.

Пiсля снiданку – цього ранку вона з’iла трохи кашi й випила кави, за iжею ми не розмовляли – вона, коли я прийшов, уже вдяглася, але лiжко було застелене не так, як учора, отже, вона в ньому спала. У кожному разi, вона зупинила мене, коли я збирався йти:

– Я хочу з тобою поговорити.

Я зупинився.

– Сiдай, – запропонувала вона.

Я сiв у крiсло бiля сходiв донизу.

– Ну дивись, це ж божевiлля. Якщо ти любиш мене у хоч якомусь справжньому значеннi слова, ти не можеш хотiти тримати мене тут. Ти ж бачиш, менi тут погано. Це повiтря, я не можу дихати вночi, я прокинулася з головним болем. Я помру, якщо ти мене тут довго триматимеш, – вигляд у неi справдi був стурбований.

– Це буде недовго. Обiцяю.

Вона встала бiля комода i змiряла мене поглядом.

– Як тебе звати? – спитала вона.

– Клегг, – вiдповiв я.

– А iм’я?

– Фердинанд.

Вона кинула на мене швидкий гострий погляд.

– Неправда,[4 - У вiдомiй п’есi Шекспiра «Буря» Фердинандом звати прекрасного принца, що в нього закохуеться i виходить за нього замiж дочка чарiвника Мiранда.] – заперечила вона. Я згадав, що маю в кишенi новий гаманець, на якому золотом написано моi iнiцiали, i показав iй. Вона ж не знала, що «Ф» – це Фредерик. Менi завжди подобалося iм’я Фердинанд, дивно, навiть до того, як я дiзнався про неi. У ньому е щось iноземне й вишукане. Дядько Дик, бувало, називав мене жартома «лорд Фердинанд Клегг, маркiз комашок».



– Це просто такий збiг обставин, – сказав я.

– Люди, мабуть, називають тебе Фердi чи Ферд.

– Тiльки Фердинанд.

– Слухай, Фердинанде, я не знаю, що ти в менi бачиш. Я не знаю, чому ти закоханий у мене. Можливо, я б змогла в тебе закохатися деiнде. Я… – здаеться, вона не знала, що сказати, а це було дивно, – Менi справдi подобаються уважнi, добрi чоловiки. Але я ну нiяк не могла б закохатися в тебе в цiй кiмнатцi, я тут нi в кого не могла б закохатися. Нiколи.

Я пояснив:

– Я просто хотiв дiзнатися, яка ти.

Весь цей час вона сидiла на комодi i дивилася на мене, чекаючи, як на мене вплинуть ii слова. Тож я вiдчував пiдозру. Я знав, що це випробування.

– Але ж не можна викрадати людей, просто щоб дiзнатися, якi вони!

– А я дуже хочу знати, яка ти. У мене не було такого шансу в Лондонi. Я не розумний, i взагалi. Не твого класу. Ти б нiколи не звернула на мене увагу в Лондонi.

– Це нечесно. Я не сноб. Я терпiти не можу снобiв. І не суджу про людину за ii зовнiшнiстю.

– Я не звинувачую тебе, – сказав я.

– Ненавиджу снобiзм! – вона говорила рiзко. Вона мала звичку деякi слова вимовляти з особливою силою, особливо iх наголошувати. – Дехто з моiх найкращих друзiв у Лондонi, що називаеться, з робiтничого класу. За походженням. Ми просто про таке не замислюемося.

– Наприклад, Пiтер Кейтсбi, – сказав я. То був той самий молодий чоловiк зi спортивною машиною.

– Вiн! Та я його вже кiлька мiсяцiв не бачила. Вiн просто мiстечковий неотеса з середнього класу.

Я бачив, як вона сiдала в його блискучий MG. Я не знав, чи маю iй вiрити.

– Сподiваюся, про цей випадок усi газети написали.

Я не пiдвiв очей.

– Ти ж можеш сiсти до в’язницi на багато рокiв.

– Ти того варта. Ти варта того, щоб провести за тебе у в’язницi все життя, – вiдповiв я.

– Обiцяю, клянуся: якщо ти мене випустиш, я нiкому не розповiм. Вигадаю що-небудь. Я зможу бачитися з тобою так часто, як ти захочеш, скiльки зможу, коли не працюватиму. Нiхто, крiм нас, цього не знатиме.

– Не можу, – заперечив я. – Зараз не можу.

Коли вона благала мене отак, я почувався лихим королем.

– Якщо ти мене вiдпустиш зараз, я тобою захоплюватимусь. Я думатиму: я була в його руках, але вiн поводився шляхетно, як справжнiй джентльмен.

– Не можу, – повторив я. – Не проси. Будь ласка, не проси.

– Я вважатиму, що з такою людиною варто познайомитися ближче, – вона й далi сидiла на комодi, стежачи за мною.

– Я маю йти, – сказав я. Я пiшов до виходу так швидко, що перечепився через верхню сходинку. Вона злiзла з комода i з дивним виразом обличчя дивилася на мене.

– Будь ласка, – попросила вона. Так мило i лагiдно. Цьому важко було опиратися.

Це було все одно як без сачка спiймати омрiяний екземпляр двома пальцями (менi це завжди добре вдавалося), пiдкравшись iззаду – i ось вiн, але треба хапати точно за тулуб, i метелик битиметься в руцi. Це не так просто, як iз морилкою. А з нею – так удвiчi важче, адже я не хотiв убивати ii, саме цього я й не хотiв.

Вона часто розводилася про те, як iй не подобаеться класове розрiзнення, але я нiколи не був для неi своiм. Людей видно не з того, що вони говорять, а з того, як вони це роблять. Уже з ii розбiрливих звичок було видно, як вона вихована. Вона була без отих претензiй, як багато хто, але все одно. Це було помiтно з ii роздратування й сарказму, коли я не мiг пояснити те, що хочу, чи робив щось не так. Не думай про класовiсть, говорила вона. Так само багатiй мiг би радити жебраковi не думати про грошi.

Я нiчого не хочу про неi сказати поганого, – можливо, вона робила те, що мене шокувало, просто щоб показати менi, що вона не така рафiнована, проте вона була саме така. А коли вона сердилася на мене, то починала заноситись i поводилася зi мною не краще, нiж будь-хто з них.

Мiж нами завжди був суспiльний статус.

Зранку я з’iздив до Льюiса. Частково через те, що хотiв подивитися газети. Купив iх багато. У всiх щось про це сповiщалося. У деяких бульварних газетках було написано багато, у двох були фотографii. Читати цi дописи було дивно. Там було таке, чого я ранiше не знав.



«Блондинка з довгим волоссям, студентка художнього коледжу Мiранда Грей, 20 рокiв, яка минулого року виграла велику стипендiю в престижному лондонському коледжi Слейда, зникла. Пiд час навчання вона мешкала за адресою Гемнет-роуд 29, квартира 3, у своеi тiтки мiсс К. Ванбру-Джонс, яка вчора вночi зателефонувала до полiцii.

Пiсля занять у вiвторок Мiранда зателефонувала iй i сказала, що йде до кiно i буде вдома о восьмiй з хвилинами.

Пiсля того ii нiхто не бачив».


Поряд була ii фотографiя з пiдписом: «Ви не бачили цю дiвчину?»

Інша газета мене добряче насмiшила.



«Останнi мiсяцi мешканцiв Гемпстеда дедалi бiльше хвилюють “вовки”, якi виiжджають полювати на машинах. Пiрс Броутон, близький друг Мiранди, який вчиться разом iз нею, розповiв менi в кав’ярнi, куди вони часто ходили з Мiрандою, що в день зникнення вона здавалася абсолютно задоволеною життям i саме сьогоднi збиралася йти разом iз ним на виставку. Вiн стверджував: “Мiранда знае, що таке Лондон. Вона б нiколи не сiла в машину до незнайомця чи щось у такому дусi. Я надзвичайно хвилююся через усе це”.

Представник коледжу сказав: “Мiранда Грей – одна з найкращих наших студентiв другого курсу. Ми всi переконанi, що ii зникнення повинне мати якесь некривдне пояснення. Молодi художники мають своi дивацтва.

За цим стоiть якась загадка.

Прохання до всiх, хто бачив Мiранду ввечерi у вiвторок, тих, хто чув чи бачив щось пiдозрiле в районi Гемпстед, зв’язатися з полiцiею».


Там розповiдалося, як вона була вдягнена i таке iнше, додавалася фотографiя. В iншiй газетi повiдомляли, що полiцiя збираеться перевiрити дно ставкiв у парку Гемпстед-Гiт. Іще одна газета писала про Пiрса Броутона i про те, що вони з Мiрандою були неофiцiйно зарученi. Цiкаво, чи не той це бiтник, з яким я ii бачив тодi в кав’ярнi? Ще з якоiсь газети: «Вона – одна з найпопулярнiших наших студенток, завжди рада допомогти». Усi вiдзначали, що вона красива. Усюди були фотографii. Коли б вона була страшненькою, iй би присвятили хiба що два рядки на останнiй сторiнцi.

Я поставив фургон на узбiччi дорогою назад i прочитав усе, що було в газетах. Це чомусь дало менi вiдчуття сили. Усi цi люди безуспiшно шукають, i тiльки я знаю розгадку. Коли я поiхав далi, то вирiшив нiчого про це iй не розповiдати.

Вийшло так, що вона передусiм спитала мене про газети. Чи пишуть там про неi? Я вiдповiв, що не читав i не буду. Що газети мене не цiкавлять, бо всi вони друкують забагато дурниць. Вона бiльше про них не питала.

Я нiколи не давав iй читати газети. Не дозволяв iй тримати в себе радiо чи телевiзор. Колись, iще до того, як вона приiхала до мене, я читав книжку «Таемницi гестапо» – про тортури i таке iнше, що вони робили пiд час вiйни. Там зазначалося, що перше, з чим був змушений змиритися iхнiй в’язень, – це вiдсутнiсть iнформацii про зовнiшнiй свiт. Я хочу зауважити, що вони не давали в’язням дiзнаватися новини, навiть спiлкуватися мiж собою, повнiстю вiдрiзали iх вiд зовнiшнього свiту. Це людину ламало. Звичайно, я не хотiв зломити ii так, як гестапо робило зi своiми в’язнями. Але я гадав, що краще вiдрiзати ii вiд зовнiшнього свiту, щоб вона бiльше думала про мене. Тож попри всi ii спроби добути в мене газети чи радiо я нiколи iй цього не давав. У першi днi я не хотiв, щоб вона читала про те, що робить полiцiя i таке iнше, бо це могло ii засмутити. Це була майже допомога.

Того дня я приготував iй вечерю зi свiжомороженого гороху i замороженоi курки в бiлому соусi, вона iла, здаеться, з задоволенням. Потiм я спитав:

– Можна я трохи в тебе побуду?

– Якщо хочеш, – озвалася вона. Вона сидiла на лiжку, пiдiбгавши пiд себе ноги, пiдклавши пiд спину бiля стiни згорнуту валиком ковдру. Якийсь час вона лише курила i роздивлялася одну з книжок iз репродукцiями, яку я придбав для неi.

– Ти щось знаеш про мистецтво? – запитала вона.

– Знанням це не назвеш.

– Бачу, що так i е. Інакше ти б не позбавив волi нi в чому не винну людину.

– Не бачу зв’язку, – сказав я.

Вона закрила книжку.

– Розкажи про себе. Що ти робиш у вiльний час?

– Я ентомолог. Я колекцiоную метеликiв.

– Ну звичайно, – вiдказала вона. – Пам’ятаю, про це в газетi писали. Ну ось тепер i я у твоiй колекцii.

Вона, здаеться, вважала це смiшним, а я зауважив:

– Можна i так сказати.

– Нi, це не «можна сказати», а буквально. Ти тримаеш мене, як на шпильцi, у цiй кiмнатi, щоб приходити й пожирати мене очима.

– Я зовсiм не так про це думаю.

– А ти знаеш, що я – буддистка? Я зневажаю все, що вiдбирае життя. Навiть у комахи.

– Але ж курку ти iла, – цього разу я спiймав ii на словi.

– Але за це я себе зневажаю. Якби я була кращою людиною, то не iла б м’яса.

Я запропонував:

– Якщо хочеш, я бiльше не збиратиму метеликiв. Я зроблю все, про що ти мене попросиш.

– Крiм того, щоб дати менi полетiти геть.

– Краще я на цю тему не говоритиму. Так ми нi до чого не дiйдемо.

– У кожному разi, я не могла б поважати людину, яка робить щось лише для того, щоб задовольнити мене, тим бiльше не поважатиму такого чоловiка. Менi подобаеться, коли чоловiк робить щось, бо вважае, що так правильно.

Весь цей час вона мене зачiпала – збоку могло здатися, нiби ми говоримо про якiсь некривднi речi, аж раптом вона щось менi закидала. Я мовчав.

– Як довго ти мене тут триматимеш?

– Не знаю. Це залежить…

– Вiд чого залежить?

Я нiчого не вiдповiв. Не змiг.

– Вiд того, чи я в тебе закохаюся?

Це скидалося на знущання.

– Бо коли так, то я тут пробуду до самоi смертi.

Я знову промовчав.

– Іди собi, – сказала вона. – Вийди i подумай про це.

Наступного ранку вона вперше спробувала втекти. Не те щоб вона захопила мене зненацька, але це був менi корисний урок. Пiсля снiданку вона поскаржилася, що ii лiжко хитаеться, щось не так iз тiею його нiжкою, що найдалi в кутку. «Я думала, воно зламаеться, – нiби припустила вона, – там гайка вiдкрутилася». І я, як дурень, узявся iй допомагати, аж раптом вона мене сильно штовхнула, я втратив рiвновагу, i вона пробiгла повз мене. Вона блискавично скочила на сходи й вибiгла. Я таку можливiсть урахував: дверi були зовнi припнутi на гак, а ще пiд ними був вставлений клин, який вона намагалася вибити ногою, коли я за нею погнався. Вона розвернулась i побiгла з криком «Рятуйте!», помчала сходами до дверей, що вели надвiр, якi, звичайно, були замкненi. Вона iх тягла на себе, колотила в них руками i ногами, але тут я ii й спiймав. Менi було прикро це робити, але я мав ужити заходiв. Я обхопив ii за пояс, закрив iй рот рукою i потяг назад у пiдвал. Вона брикалася й боролася, але, звичайно, просто була занадто мала, та i я хоч i не Геркулес, але й не слабак. Урештi вона перестала опиратись, i я ii випустив з рук. Вона якусь хвилю постояла, а тодi кинулася на мене й дала менi ляпаса. Боляче не було, але я був шокований такою поведiнкою в той час, коли найменше ii очiкував, пiсля того як настiльки стримано повiвся з нею тодi, коли iнший мiг би розум втратити. Потiм вона пiшла до своеi кiмнати, хряснувши дверима. Я вiдчув бажання пiти за нею i постаратися владнати ситуацiю, але розумiв, що вона дуже сердиться. В усiй ii зовнiшностi була помiтна справжня ненависть. Тож я замкнув дверi на засув i закрив iх полицями.

Далi вона припинила розмовляти. За обiдом пiсля того вона не промовила анi слова, коли я звертався до неi i сказав, що готовий усе пробачити. Вона тiльки подивилася на мене довгим зневажливим поглядом. Увечерi було те саме. Коли я прийшов прибирати зi столу, вона дала менi тацю й вiдвернулася. Вона дуже красномовно показала, що не хоче мене бачити. Я гадав, що вона незабаром пересердиться, але наступного дня стало ще гiрше. Вона не лише не розмовляла, а й не iла.

– Будь ласка, не роби цього, – переконував я ii. – Це нiчого доброго не дасть.

Але вона не говорила нi слова, навiть не дивилася на мене.

Те саме повторилося й наступного дня. Не iла, не говорила. Я чекав, що вона надягне щось iз того, що я iй купив, але вона й далi ходила в тiй самiй бiлiй блузцi й зеленому картатому сарафанi. Я почав по-справжньому хвилюватися, я не знав, скiльки людина може прожити без iжi, а вона здавалася менi такою блiдою i кволою. Вона весь час сидiла на лiжку, розвернувшись до стiни, менi було так ii шкода, я не знав, що робити.

Наступного дня я принiс снiданок: каву, смачнi тости, кашу, джем. Я дав цьому трохи постояти в кiмнатi, щоб вона вiдчула запах.

Тодi я заговорив:

– Я не очiкую, що ти мене зрозумiеш. Я не очiкую, що ти полюбиш мене так, як бiльшiсть людей когось люблять. Я тiльки хочу, щоб ти зрозумiла мене, наскiльки зможеш, i вiдчула до мене хоч крапельку теплоти, якщо можеш.

Вона не поворухнулася.

Я продовжив:

– Давай домовимося. Я скажу тобi, коли ти зможеш iти, але за певних умов.

Не знаю, навiщо я це сказав. Я знав, що насправдi нiколи не змiг би ii вiдпустити. Але це й не була вже геть нахабна брехня. Інодi я й думав, що вiдпущу ii тодi, коли ми домовимось, обiцянка е обiцянка i так далi. А iншим разом я вiдчував, що не можу дати iй пiти.

Тодi вона розвернулась i подивилась на мене. За останнi три днi це була перша ознака життя.

Я сказав:

– Моi умови: ти iси, ти зi мною говориш, як тодi, на початку, i не намагаешся отак утекти.

– На останне я погодитися не зможу.

– А щодо перших двох? – спитав я. Я подумав, що навiть коли вона пообiцяе не тiкати, я все одно вживатиму запобiжних заходiв, тож ця умова загалом нi до чого.

– Ти не сказав коли.

– Через шiсть тижнiв, – вiдповiв я.

Вона знову вiдвернулася.

– Хай тодi буде п’ять, – за якусь хвилину додав я.

– Я лишаюся тут тиждень i не бiльше.

– Ну, на це я не можу погодитись, – i вона знову вiдвернулася. Вона плакала. Я бачив, як тремтять ii плечi, я хотiв до неi пiдiйти, пiдступив до лiжка, аж тут вона розвернулася так рiзко, що я подумав, чи не чекае вона, що я на неi кинуся. Їi очi були повнi слiз. Сльози були на щоках. Менi було справдi сумно бачити ii отакою.

– Будь ласка, подумай сама. Ти бачиш, чим ти е для мене зараз. Хiба ж ти не розумiеш, що я стiльки всього зробив не для того, щоб ти пробула в мене ще лише тиждень – i все?

– Ненавиджу, ненавиджу тебе!

– Даю тобi слово, – пообiцяв я. – Коли час скiнчиться, ти зможеш iти, коли захочеш.

Їi це не влаштовувало. Дивно, вона сидiла на лiжку, плакала, дивилася на мене, ii обличчя було геть червоне. Я подумав, що вона знову на мене кинеться, у неi був такий вигляд. Але потiм вона витерла очi. Запалила цигарку. Тодi заявила:

– Два тижнi.

Я iй:

– Ти кажеш два, я скажу п’ять. Я готовий на мiсяць. Це буде чотирнадцяте листопада.

Запала мовчанка, а тодi озвалася вона:

– Через чотири тижнi – одинадцяте.

Я хвилювався за неi, я хотiв домовитися:

– Я мав на увазi календарний мiсяць, але хай уже буде двадцять вiсiм днiв. Три днi тобi подарую.

– Красно дякую, – саркастично вiдповiла вона.

Я дав iй чашку кави, вона ii взяла.

– Але i в мене е умови, – промовила вона, перш нiж пити. – Я не можу весь час жити в пiдземеллi. Менi потрiбне свiже повiтря, сонце. Менi iнодi треба прийняти ванну. Менi потрiбнi матерiали для малювання. Радiоприймач чи програвач. Дещо з аптеки. Менi потрiбнi свiжi фрукти, салат. Менi потрiбно якось рухатися, розминатися.

– Якщо я тебе виведу надвiр, ти втечеш, – припустив я.

Вона сiла. Напевне, пiсля того як вона нещодавно погано поводилася, вона почала змiнюватися.

– Ти знаеш, що означае «пiд чесне слово»?

Я вiдповiв:

– Так.

– Ти можеш вiдпускати мене пiд чесне слово. Я пообiцяю не кричати й не тiкати.

– Снiдай, а я подумаю.

– Нi! Це не таке складне прохання. Коли, за твоiми словами, будинок вiдлюдний, то й ризику немае.

– Вiдлюдний, звичайно, – пiдтвердив я. – Але я не можу наважитися.

– Ну то знову буде голодування, – вона вiдвернулася. Вона справдi, як то кажуть, стала тиснути на мене.

– Звичайно, матерiали я тобi дам. Тiльки попроси. І грамофон. І платiвки, якi захочеш. Книжки. Із iжею те саме. Тiльки попроси. Що завгодно.

– Свiже повiтря? – вона й далi не розверталася до мене.

– Це занадто небезпечно.

І запала тиша, красномовнiша за слова, i врештi я мусив здатися:

– Може, вночi, подивлюся.

– Коли? – вона розвернулася до мене.

– Менi треба подумати. Я матиму тебе зв’язати.

– А як же чесне слово?

– Справа твоя. Не хочеш – не ходи.

– А ванна?

– Щось придумаю, – пообiцяв я.

– Менi потрiбна нормальна ванна в нормальнiй ваннiй. Нагорi мала б бути.

Інодi я багато думав про те, як хотiв би показати iй мiй будинок i те, як я його обставив. Частково це було тому, що я хотiв ii бачити у своему домi, власне, я ж мрiяв про те, що вона зi мною нагорi, а не внизу в пiдвалi. Я такий, iнодi поводжуся iмпульсивно, ризикую там, де iнший не став би.

– Побачимо, – сказав я. – Менi треба все влаштувати.

– Я дала слово, я його не порушу.

– Не сумнiваюся.

На тому й вирiшили.

Здаеться, це, так би мовити, розрядило обстановку. Я поважав ii, i вона мене пiсля того бiльше поважала. Спочатку вона написала перелiк потрiбних iй речей. Я мав знайти в Льюiсi особливу крамничку з малярським приладдям i купити особливого паперу, усяких олiвцiв та iншого: сепiю, китайську туш, пензлi особливого волосу, розмiру i форми. Був список для аптеки: дезодоранти й таке iнше. Існувала певна небезпека в купiвлi таких дамських речей, якими я користуватися не мiг, але я пiшов на такий ризик. Тодi вона написала, якi харчi iй потрiбнi: вона бажала свiжоi кави, багато фруктiв, овочiв i зеленi – до цього вона дуже уважно ставилась. У кожному разi, вона майже щодня записувала, що треба купити, розповiдала, як це готувати, – у мене тепер немовби була дружина, тiльки неповносправна, така, яка не може самостiйно ходити на закупи. У Льюiсi я поводився обережно, нiколи не заходив до тiеi самоi крамницi двiчi поспiль, щоб не складалося враження, що я купую забагато як для самотнього чоловiка. Я завжди думав, що людям здаеться, нiбито я живу один.

У той перший день я купив i грамофон. Тiльки маленький, але, маю зазначити, вiн ii дуже потiшив. Я не хотiв, аби вона знала, що я не розумiюся на музицi, але побачив платiвку з записами Моцарта у виконаннi якогось оркестру, то й купив ii. Це була вдала покупка, вона iй сподобалась, а значить, трохи i я теж. Одного разу, значно пiзнiше, вона плакала, коли ми ii слухали. Тобто в неi з’явилися сльози на очах. Потiм вона менi розповiла, що вiн уже майже помирав, коли писав цю музику, i знав, що невдовзi помре. Як на мене, ця мелодiя не вiдрiзнялася вiд iнших, але ж вона була така музикальна дiвчина.

Ну от, наступного дня вона знову нагадала менi про ванну та свiже повiтря. Я не знав, що робити; пiшов до ванноi, щоб усе продумати, не обiцяючи. Вiкно ванноi було над ганком заднiх дверей. Те, що воно виходило назад, було безпечнiше. Урештi я взяв дошки i прикрутив iх гвинтами хрест-навхрест до рами, щоб вона не могла подавати сигнали свiтлом чи вилiзти. Хоча навряд чи хтось тут мiг ходити глупоi ночi.

Із ванною тепер усе було гаразд.

Далi я уявив, що вона зi мною, i так пройшовся знизу, прикидаючи, де може бути небезпечно. У кiмнатах унизу були внутрiшнi дерев’янi вiконницi, то позачиняти iх i замкнути (згодом я купив навiснi замки), щоб вона не привертала увагу крiзь вiкно i жодна нишпорка не змогла зазирнути i щось побачити. На кухнi я переконався, що ножi i таке iнше не лежать на виднотi, вiд грiха подалi. Я продумав усе, що вона могла б зробити, аби втекти, i врештi вiдчув, що вести ii у ванну безпечно.

Ну от, пiсля вечерi вона знову напосiлася на мене з купанням, i я дав iй змогу знову спохмурнiти, а тодi сказав: гаразд, ризикну, але якщо ти порушиш свою обiцянку, то залишишся тут.

– Я не порушую обiцянок.

– Даеш слово честi?

– Слово честi, що не буду чинити спроб до втечi.

– …чи подавати сигнали.

– Чи подавати сигнали.

– Я тебе зв’яжу.

– Але це принизливо.

– Я не буду звинувачувати тебе, якщо ти порушиш слово, – сказав я.

– Але ж я… – вона не закiнчила, просто знизала плечима, вiдвернулася i склала руки за спиною. У мене був напоготовi шарф, щоб пiдкласти пiд мотузку, я затяг ii якомога мiцнiше, але так, щоб не було боляче. Тодi я зiбрався заткнути iй рот, але спочатку вона попросила зiбрати те, що iй потрiбно для купання, i (на радiсть менi) вибрала дещо з того одягу, що я iй купив.

Я нiс ii речi i йшов попереду, пiднявся сходами з зовнiшнього пiдвалу, а вона почекала внизу, доки я вiдiмкну дверi i покличу пiдiйматися, прислухавшись, чи немае нiкого довкола.

Звичайно, було дуже темно, але ясно, свiтили зiрки. Я мiцно тримав ii за руку i дав постояти кiлька хвилин. Я чув, як вона глибоко дихала. Це було дуже романтично, ii голова доходила якраз менi до плеча.

– Тобi, певно, чути, що тут далеко до будь-чого, – нагадав я.

Коли час закiнчився (я був змушений тягти ii), ми пройшли всередину через кухню i iдальню, а тодi сходами до ванноi.

– На дверях немае замка, – попередив я, – ти не зможеш iх навiть зачинити повнiстю, я прибив там шматок дошки, але я поважатиму твоi особистi справи, якщо ти дотримуватимеш слова. Я буду тут.

Я поставив собi стiлець на сходовому майданчику нижче.

– Тепер я розв’яжу тобi руки, якщо ти даси менi слово не знiмати кляп. Кивни головою.

Ну то вона погодилася, я розв’язав iй руки. Вона трохи iх потерла, напевне, назло менi, а тодi пiшла до ванноi.

Усе минуло без пригод, я чув, що вона миеться, як хлюпае вода i таке iнше, цiлком природно, але був шокований, коли вона вийшла. По-перше, на нiй не було кляпа. А по-друге, вона так змiнилась у новому одязi i з помитим волоссям, воно, мокре, вiльно лежало на плечах. Здаеться, воно зробило ii нiжнiшою, навiть молодшою; я не хочу, щоправда, сказати, що вона без того була груба чи некрасива. Напевне, я виглядав, як дурень: сердився через кляп, а тодi вiдчув себе нездатним гнiватися, бо вона була така гарна.

Вона говорила дуже швидко:

– Послухай, вiн почав страшенно муляти. Я дала тобi слово. І дам тобi його знову. Можеш знову причепити це менi, коли хочеш – тут. Але коли б я збиралася кричати, я давно б це зробила.

Вона вiддала менi кляп назад; у ii поглядi будо щось таке, що не дозволило менi начепити його знову. Я мовив:

– Рук достатньо.

На нiй був ii зелений сарафан, але з однiею з моiх сорочок пiд ним i, гадаю, нова бiлизна.

Я зв’язав iй руки за спиною.

– Вибач за пiдозрiливiсть. Просто ти для мене – все, заради чого варто жити.

Я розумiю, що невчасно iй це сказав, але бачив, як вона отак стоiть передi мною, i не витримав.

Я додав:

– Якби ти пiшла, я б, мабуть, покiнчив iз собою.

– Тобi треба лiкуватися.

Я тiльки пирхнув.

– Я б хотiла тобi допомогти.

– Ти думаеш, що я божевiльний, бо я це зробив. Я не божевiльний. Просто, ну, в мене бiльше нiкого немае. Нiколи бiльше на свiтi менi не траплялася людина, яку я хотiв би знати.

– Це найтяжча хвороба, – констатувала вона. Тодi розвернулася; це все вiдбувалося, поки я ii зв’язував. Вона опустила очi:

– Менi тебе шкода.

Пiсля того вона змiнила тему:

– А як iз пранням? Я дещо попрала. Можна розвiсити це надворi? Чи тут е пральня?

Я пообiцяв:

– Я все висушу на кухнi. До пральнi нiчого надсилати не можна.

– Що тепер?

Вона роззирнулась. Інколи в нiй було щось таке бешкетливе, по нiй було видно, що вона хоче якоiсь витiвки, по-хорошому. Нiби дражниться.

– А будинок свiй менi не хочеш показати?

Вона по-справжньому всмiхалась, я вперше побачив ii усмiшку; менi нiчого не залишалося, крiм усмiхнутись у вiдповiдь.

– Зараз пiзня година, – нагадав я.

– Скiльки йому рокiв? – вона немовби мене не чула.

– Над дверима на каменi написано – 1621 рiк.

– Такий колiр килима нiкуди не годиться. Сюди б краще тростинну мату чи щось таке. А картини – кошмарнi!

Вона пройшлася сходами, щоб роздивитися. Така допитлива.

– Вони коштували достатньо, – зауважив я.

– Не на грошi ми дивимося.

Не можу описати, як це було химерно, коли ми там стояли. Вона вiдпускала критичнi зауваження, як типова жiнка.

– Можна кiмнати подивитися?

Я був сам не свiй, не мiг опиратися такiй спокусi, тож я вiдчиняв дверi, ставив ii на порiг i показував: кiмнату, пiдготовану для тiтки Еннi, для Мейбл, якщо вони колись приiдуть, свою власну. Кожну з них Мiранда уважно роздивлялася. Звичайно, вiкна були зашторенi, а я стояв поруч iз нею i стежив, чи вона нiчого не надумае.

– Я фiрмi замовляв це все, – сказав я, коли ми пiдiйшли до моiх дверей.

– Ти дуже акуратний.

Вона побачила старовиннi картини з метеликами, якi я купив в антикварнiй крамничцi.

– Я iх вибрав, – пояснив я.

– Оце i е единi пристойнi речi тут.

Ну ось вона й робить комплiменти, i, треба зазначити, менi приемно.

Тодi вона промовила:

– Як тут тихо. Я прислухалася до машин. Мабуть, це Пiвнiчний Ессекс, – я знав, що це перевiрка, вона за мною стежила.

– Ти вгадала! – я вдав здивування.

Несподiвано вона вимовила:

– Дивно, я мала б тремтiти вiд страху. Але з тобою я почуваюся безпечно.

– Я тебе нiколи не ображу. Якщо ти сама мене не змусиш.

Раптово, як я завжди сподiвався, ми стали по-справжньому знайомитися одне з одним, вона почала бачити мене таким, як е.

Вона сказала:

– Повiтря просто чудове. Ти собi не уявляеш. Навiть оце повiтря. Воно вiльне. Зовсiм не як я.

Вона йшла повiльно, так що я мав iти сходами за нею. Унизу, в коридорi, вона спитала:

– Можна зазирнути сюди?

Та вже нехай, подумав я – у кожному разi, вiконницi зачинено, а вiкна зашторено. Вона зайшла до зали й оглянула ii, пройшлася по нiй, уважно придивляючись до всього зi зв’язаними за спиною руками. Це справдi було кумедно.

– Така гарна кiмната. Просто пiдлiсть – напхати ii такою вульгарщиною. Таким лайном! – вона аж копнула стiлець ногою. Мабуть, я виглядав ображеним, бо вона продовжила: – Але ж тобi треба зрозумiти, що так не можна! Оцi дикi бра з фiнтiфлюшками i… – вона раптом звернула на них увагу, – тiльки не порцеляновi качки!

Вона по-справжньому гнiвно подивилася на мене, а тодi знову на качок.

– У мене руки затерпли. Ти не мiг би зв’язати iх тепер попереду?

Я не хотiв, як кажуть, псувати настрiй, нiчого поганого я в тому не бачив, то я розв’язав iй руки (при цьому готовий до всього), вона розвернулась i простягла iх, щоб я зв’язав iх попереду, що я i зробив. А тодi вона мене шокувала. Вона пiдiйшла до камiна, де були причепленi тi три качки, кожна коштувала тридцять шилiнгiв, – миттю зняла iх зi стiни й розгатила об камiн. На друзки.

– Красно дякую, – дуже саркастично вiдреагував я.

– Такий давнiй будинок мае власну душу. І не можна отак чинити з такими гарними речами, як ця стара-престара кiмната, де так багато людей жило. Ти хiба не вiдчуваеш?

– У мене немае досвiду оздоблення примiщень, – пояснив я.

Вона лише якось дивно на мене подивилась i пройшла повз мене в кiмнату навпроти, яку я називав iдальнею, хоча майстри, яких я найняв, називали ii двофункцiональною кiмнатою: половина ii була обладнана для моеi роботи. Там стояли три моi шафи з колекцiею, i вона iх одразу помiтила.

– Ти менi моiх братiв по нещастю не будеш показувати?

Звичайно, нiчого кращого я й побажати не мiг. Я витяг одну чи двi найкрасивiшi шухляди, де був представлений один рiд – нiчого серйозного, просто показати.

– Ти iх купив?

– Нi, звичайно, – вiдповiв я. – Я iх сам спiймав або виростив. Усiх.

– Гарно оформленi.

Я показав iй шухляду з синявцями корiоном i адонiсом, у мене був прекрасний рiзновид ceroneus адонiсу i кiлька рiзновидiв tithonus корiону, i я звернув на них ii увагу. Ceroneus у мене кращий, нiж будь-який у Музеi природничоi iсторii. Я пишався, що можу iй дещо розповiсти. Про аберацii вона нiколи не чула.

– Вони прекраснi. Але сумнi.

– Усе на свiтi сумне, коли його таким робити, – сказав я.

– Але ж iх сумними зробив ти! – вона дивилася просто на мене з другого боку шухляди. – Скiлькох метеликiв ти вбив?

– Сама бачиш.

– Нi, я не бачу. Я думаю про всiх тих метеликiв, яких би породили оцi, коли б ти дав iм жити. Я думаю про всю ту живу красу, якiй ти поклав кiнець.

– Ти не можеш сказати напевне.

– Ти навiть оцим нi з ким не дiлишся. Хто iх бачить? Ти, як той скнара, тримаеш усю красу пiд замком у цих шухлядах.

Я був справдi розчарований. Цi ii розмови, на мою думку, були просто дурними. Як може десяток екземплярiв вплинути на долю виду?

– Терпiти не можу вчених, – заявила вона. – Ненавиджу тих, хто збирае щось, класифiкуе, дае назви, а тодi все про нього забувае. Так люди роблять i з мистецтвом. Називають художника iмпресiонiстом, чи кубiстом, чи ще якось, тодi кладуть його в таку шухляду i бiльше не бачать у ньому живу особистiсть. Але, маю вiдзначена, оформлена колекцiя чудово.

Вона знову намагалася бути хорошою.

Тодi я додав:

– А ще я фотографую.

У мене були фотографii лiсiв, що за будинком, морськi хвилi, якi накочувалися на дамбу в Сифордi, справдi дуже гарнi, я сам iх збiльшив. Я поклав iх на стiл так, щоб iй було добре видно.

Вона подивилася на них i промовчала.

– Це так, дрiбницi, – сказав я. – Я давно цим не займався.

– Вони мертвi, – вона якось дивно скоса на мене поглянула. – Не власне цi. Узагалi фотографii. Коли людина щось малюе, воно живе, а коли фотографуе – воно помирае.

– Ну це як запис, – пояснив я.

– Так. Сухе i мертве.

Я, було, зiбрався сперечатися, але вона додала:

– Але цi розумно зробленi. Як на фотографiю, вони гарнi.

Трохи згодом я сказав:

– Я б хотiв тебе пофотографувати.

– Чому?

– Ти, що називаеться, фотогенiчна.

Вона опустила очi, тодi подивилася на мене й погодилася:

– Гаразд. Якщо хочеш. Завтра.

У мене аж дух перехопило. Справдi щось змiнювалося.

Я був радий, i настав час iти вниз. Вона практично не заперечувала, дала менi знову причепити кляп, i дiйшли ми без пригод, як ранiше.

Ну от, коли ми спустилися, вона захотiла чаю (якогось особливого китайського, який вона менi замовляла). Я зняв кляп, i вона вийшла до зовнiшнього пiдвалу (ноги в неi i далi були зв’язанi) i подивилася, де я готую iсти тощо. Ми не розмовляли, i було так гарно. Чайник кипiв, вона поряд. Звичайно, я за нею уважно стежив. Коли чай був готовий, я спитав:

– Коли чай буде готовий, можна я буду матiнкою?[5 - Тут: наливатиму чай (англ. фразеологiзм).]

– Який кошмарний вираз.

– А що в ньому такого?

– Вiн як отi качки. Вiн провiнцiйний, застарiлий, мертвий, вiн… ну, вiн такий мiщанський, що далi нiкуди. Розумiеш?

– То, мабуть, краще тобi бути матiнкою, – сказав я.

І, дивно, вона всмiхнулася, нiби ось-ось мала розсмiятись, а тодi зупинилася, розвернулась i пiшла до кiмнати, а я понiс тацю за нею. Вона налила чай, але було помiтно: щось ii сердило. Вона не дивилася на мене.

– Я не хотiв тебе образити, – пояснив я.

– Я раптом подумала про свою сiм’ю. Їм цього вечора за чаем невесело.

– Чотири тижнi, – нагадав я.

– Не треба про це!

Вона була жiнкою. Непередбачуваною. Хвилину всмiхаеться, а наступноi хвилини вже лютуе.

Вона сказала:

– Ти огидний. І мене робиш огидною.

– Це недовго триватиме.

Тодi вона вимовила менi таке слово, якого я до того нiколи не чув вiд жiнки. Я був шокований. Я сказав:

– Я не люблю таких слiв. Це гидко.

Вона його повторила, вона просто кричала на мене.

Інодi зовсiм не можу зрозумiти ii настроiв.

Наступного ранку з нею було все нормально, хоча вона не вибачилася. Коли я ввiйшов, побачив, що двi вази в ii кiмнатi були розбитi на сходах. Як завжди, вона вже встала й чекала на мене, коли я принiс iй снiданок.

Ну й перше, про що вона мене спитала, – це коли я iй дам побачити сонце. Я вiдповiв, що надворi дощ.

– А чому я не можу вийти до зовнiшнього пiдвалу i походити туди-сюди? Менi потрiбно рухатися.

Ми на цю тему давно сперечались. Урештi домовилися, що коли вона хоче ходити вдень, то тiльки з кляпом. Я не можу ризикувати, раптом хтось крутитиметься за будинком – звичайно, це малоймовiрно, адже ворота i дверi гаража завжди замкнено. Але вночi досить i зв’язаних рук. Я не обiцяв бiльш нiж одну ванну на тиждень. І нiчого не казав про сонячне свiтло. На секунду я подумав, що вона знову почне ображатись, але вона стала розумiти, що образами й вiдвертаннями не дiйдеш пуття, тож прийняла моi правила.

Можливо, я був аж занадто суворий, я до цього схильний. Але обережнiсть була необхiдна. Наприклад, у вихiднi на дорозi значно бiльше машин. У погожу недiлю вони проiжджали кожнi п’ять хвилин. Інодi вони сповiльнювалися, проiжджаючи Фостерс, деякi поверталися назад подивитись, а якiсь нахаби навiть просовували своi фотокамери крiзь грати й знiмали. Тож у вихiднi я нiколи не випускав ii з кiмнати.

Одного разу я саме виiжджав до Льюiса, як мене зупинив чоловiк у машинi. Чи я господар? Вiн був одним iз таких страшенно культурних, якi говорять, наче в них слива в горлi – мовляв, я друг начальства. Вiн багато набалакав менi про будинок i про те, що пише про нього якусь статтю для журналу, i хотiв, щоб я його пустив познiмати, а особливо хотiв побачити каплицю.

– Тут немае каплицi, – вiдказав я.

– Але, шановний пане, – наполягав вiн, – вона згадуеться в iсторii графства. У десятках книжок.

– А, це ви про той закуток у пiдвалi, – я зробив вигляд, мовби тiльки-но здогадався. – Туди не пройти. Вiн замурований.

– Але ця будiвля внесена до каталогу. З нею не можна такого робити.

Я промовив:

– Ну, той закуток там е. Тiльки його не можна подивитися. Його замурували до мене.

Тодi вiн побажав зайти в дiм. Я сказав, що поспiшаю i затримуватися не можу. Вiн хотiв повернутися: «Тiльки назвiть день!» Мене це не влаштовувало. Я послався на те, що в мене багато подiбних запитiв. Вiн став доскiпуватися, навiть почав махати передi мною ордером, стверджував, що за ним стоять люди з Охорони пам’яток (хоч ким би вони були), це було справдi неприемно, i водночас вiн наче й пiдлещувався. Урештi я просто поiхав. Вiн намагався блефувати, i таке я теж мав очiкувати.

Того вечора я фотографував. Робив звичайнi знiмки, як вона сидить i читае. Вийшло цiлком добре.

Десь тими днями вона малювала й мене, це був немовби комплiмент у вiдповiдь. Я мав сидiти на стiльцi й дивитись у куток кiмнати. За пiвгодини вона порвала аркуш – iще до того, як я змiг ii спинити. (Вона часто рвала своi роботи. Мабуть, це такий артистичний темперамент.)

– Менi б, може, це сподобалося, – сказав я. Але вона не вiдповiла, навiть не поворухнулася.

Час вiд часу вона говорила. Це здебiльшого були особистi зауваження:

– Тебе дуже важко вловити. Ти такий безликий. Усе якесь невизначене. Я уявляю тебе як предмет, а не особистiсть.

Пiзнiше вона додала:

– Ти сам не потворний, але твое обличчя мае безлiч потворних звичок. Найгiрша в тебе нижня губа. Вона тебе видае.

Я подивився в дзеркало нагорi, але не зрозумiв, що вона мала на увазi.

Інодi вона нi з того нi з цього ставила менi дивнi запитання. Наприклад:

– Ти вiриш у Бога?

– Не дуже, – вiдповiв я.

– На це можна вiдповiсти тiльки «так» або «нi».

– Я над цим не думаю. Менi не здаеться, що це аж так важливо.

– Значить, в’язень у пiдвалi – це ти.

– А ти вiриш? – спитав я.

– Звичайно. Я ж людина.

Коли я продовжив, вона зупинила мене:

– Помовч.

Вона скаржилася на свiтло:

– Це штучне освiтлення! Я нiколи в ньому не малюю. Воно бреше.

Я знав, до чого вона веде, i тримав язик за зубами.

Тодi знову – можливо, це було не першого ранку, коли вона мене малювала, не пам’ятаю, який то був день, – вона раптом видала:

– Тобi пощастило, що ти не мав батькiв. Моi тримаються разом тiльки заради мене й сестри.

– Звiдки ти знаеш? – спитав я.

– Менi мати сказала, – вiдповiла вона. – І батько. Моя мати – стерва. Противна амбiцiйна стерва з середнього класу. Вона п’е.

– Я чув.

– Я нiколи не могла запросити до себе друзiв iз ночiвлею.

– Менi шкода, – сказав я. Вона кинула на мене гострий погляд, але я не iронiзував. Я розповiв iй про те, що мiй батько пив, про свою матiр.

– Мiй батько слабкий, хоча я й дуже його люблю. Знаеш, що вiн менi сказав одного разу? Вiн сказав: «Не знаю, як у таких поганих батькiв вийшли двi такi гарнi дочки». Вiн насправдi думав про мою сестричку. Вона дуже розумна.

– Це ти дуже розумна. Ти виграла велику стипендiю.

– Я хороша рисувальниця, – сказала вона. – Я можу стати дуже розумною художницею, але великою художницею менi нiколи не бути. Принаймнi я так вважаю.

– Ти не знаеш, – мовив я.

– Я недостатньо егоцентрична. Я – жiнка. Менi потрiбно на щось спиратися, – не знаю чому, але вона раптом змiнила тему i спитала: – А ти голубий?

– Звичайно, нi! – заперечив я.

Звiсно, я зашарiвся.

– Тут немае чого соромитися. Багато хороших чоловiкiв такi.

Тодi вона заявила:

– Ти хочеш на мене спиратися. Я вiдчуваю це. Мабуть, рiч у твоiй матерi. Ти шукаеш собi матiр.

– Я в цi штучки не вiрю.

– У нас разом нiчого не вийде. Ми обое хочемо на когось спиратися.

– Можеш спиратися на мене фiнансово, – запропонував я.

– А ти на мене ще якось? Хай Бог милуе.

Тодi вона велiла менi не ворушитись i знову взялася до малювання. Це було справдi гарно, дуже схоже. Здаеться, на ii малюнку я був бiльш сповнений гiдностi, красивiший, нiж насправдi.

– Ти не думала, щоб це продати? – спитав я.

– Нi, але подумаю. Двiстi гiней?

– Гаразд, – погодився я.

Вона знову рiзко на мене глянула.

– Ти б менi дав двiстi гiней за оце?

– Так. Бо це зробила ти.

– Вiддай назад.

Я вiддав iй картину i не встиг навiть подумати, що це означае, як вона вже рвала свою роботу.

– Будь ласка, не треба, – попросив я.

Вона зупинилась, але картина вже була роздерта навпiл.

– Але ж вона погана, погана, погана! – вона раптом жбурнула ii в мене. – На, поклади до своiх метеликiв.

Того разу, коли я iхав до Льюiса, я купив iй iще платiвок, усю музику Моцарта, яку змiг знайти, бо, як видавалося, вона його любила.

Наступного дня вона малювала тарiль iз фруктами. Вона намалювала iх разiв iз десять, тодi розвiсила на ширмi i запропонувала менi вибрати найкращий малюнок. Я вiдзначив, що вони всi гарнi, але вона наполягала, тож я рiшуче вказав на один.

– Це – найгiрший, – вiдказала вона. – Це малюнок старанного студента.

І продовжила:

– Тут е один гарний. Я знаю, що вiн удався. Вiн у сто разiв кращий за всi iншi, разом узятi. Якщо ти з трьох разiв угадаеш, де вiн, можеш забирати його просто так, коли я пiду. А коли нi, даси менi за нього десять гiней.

Не звертаючи уваги на ii натяк, я тричi спробував угадати i не вгадав. Той гарний малюнок, щоправда, здавався незакiнченим, важко було визначити, якi на ньому фрукти, i все на ньому було якесь кривобоке.

– Ось тут я майже готова щось сказати про цi фрукти. Тут цього ще не сказано, але видно, що можна сказати. Ти це вiдчуваеш?

Я зiзнався, що нi.

Вона принесла книжку з репродукцiями Сезанна.

– Ось тут, – вона показала кольоровий натюрморт з мискою яблук, – вiн не тiльки каже все, що може, про цi яблука, а й усе про всi яблука будь-якоi форми й кольору.

– Повiрю тобi на слово, – погодився я. – Усе, що ти малюеш, гарне.

Вона поглянула на мене.

– Фердинанде, треба було тебе назвати Калiбаном.[6 - Потворний дикун iз п’еси «Буря», закоханий у Мiранду (чи принаймнi серйозно налаштований нею заволодiти). (Переклад Миколи Бажана.)]

Днiв за три або чотири пiсля першоi ванни вона не знаходила собi мiсця. Вона ходила туди-сюди зовнiшнiм пiдвалом пiсля вечерi, сiдала на лiжко, вставала. Я роздивлявся те, що вона намалювала вдень. Це все були копii картин iз книжок. На мою думку, дуже розумнi й схожi.

Раптом вона сказала:

– Можна вийти надвiр? Пiд чесне слово?

– Але ж там мокро. І холодно.

Була середина жовтня.

– Я в цiй клiтцi збожеволiти можу. Хiба не можна нам просто пройтися навколо саду?

Вона пiдiйшла дуже близько до мене – зазвичай вона цього уникала – i простягла перед собою зап’ястя. Вона тепер збирала свое довге волосся синьою стрiчкою, яку менi замовила купити. Їi волосся завжди було прекрасне. Я нiколи не бачив прекраснiшого волосся. Часто менi дуже хотiлося торкнутися його. Просто погладити, вiдчути, яке воно. У мене була така можливiсть, коли я прив’язував iй кляп.

І ось ми вийшли. Нiч була чудова, з-за хмари виглядав мiсяць, хмара рухалась, але внизу майже не було вiтру. Вийшовши, вона якийсь час просто глибоко дихала. Тодi я люб’язно взяв ii за руку i повiв стежкою мiж стiною, яка йшла понад будинком, i газоном. Ми пройшли живоплiт iз вовчого лика, пiднялися вгору, де були город i сад. Як я говорив, у мене не було жодного негарного бажання скористатися ситуацiею, я завжди ставився до неi з винятковою повагою (доки вона не зробила те, що зробила), але, мабуть, рiч була в тому, що стояла темрява, ми йшли отак, я вiдчував крiзь рукав ii руку, менi так хотiлося взяти ii руки у своi i поцiлувати ii, власне, я тремтiв. Я мав щось сказати, iнакше я втратив би розум.

– Ти менi не повiриш, коли я скажу, що дуже щасливий зараз, правда? – запитав я. Звiсно, вiдповiсти вона не могла.

– Ти вважаеш, що я не вмiю нiчого вiдчувати, ти не знаеш, що в мене е глибокi почуття, але я не вмiю висловити iх так, як ти, – сказав я. – Якщо людина не вмiе висловлювати своi почуття, це не означае, що вони неглибокi.

Весь цей час ми йшли пiд темним гiллям.

– Усе, про що я прошу тебе, – це зрозумiти, як сильно я тебе кохаю, як ти менi потрiбна, яке глибоке мое почуття.

– Інодi, – продовжив я, – це потребуе зусиль.

Я не люблю вихвалятись, але я хотiв дати iй хвилинку подумати, що зробив би iнший чоловiк, коли б вона була в його владi.

Ми вийшли до газону з другого боку, а тодi до будинку. На дорозi почувся звук авто, воно проiхало. Я мiцно тримав ii.

Ми пiдiйшли до дверей пiдвалу. Я запропонував:

– Хочеш iще раз пройтися?

Дивно, але вона похитала головою.

Звичайно, я повiв ii вниз. Коли я зняв кляп i розв’язав iй руки, вона сказала:

– Я б хотiла чаю. Будь ласка, зроби. Замкни дверi. Я залишуся тут.

Я заварив чай. Коли я принiс його i налив, вона почала говорити.

– Я маю тобi дещо сказати, – звернулася вона до мене.

Я слухав.

– Ти хотiв мене поцiлувати там, надворi, правда?

– Вибач. – Як завжди, я почав червонiти.

– Передусiм я б хотiла тобi подякувати, що ти цього не зробив, бо я не хочу, щоб ти мене цiлував. Я розумiю, що я у твоiх руках. Я розумiю, як менi пощастило, що ти настiльки порядний саме в цьому.

– Такого бiльше не буде, – запевнив я ii.

– От що я хочу сказати. Якщо раптом станеться знову це – чи щось гiрше – i якщо ти не стримаешся… Я б хотiла, щоб ти менi дещо пообiцяв.

– Такого бiльше не буде!

– Пообiцяв не робити це по-пiдлому. Тобто оглушуючи мене, присипляючи хлороформом. Я не битимусь, я дозволю тобi робити зi мною те, що хочеш.

– Такого бiльше не буде, – повторив я. – Я забувся. Я не можу цього пояснити.

– Тiльки якщо ти таке зробиш, якщо ти колись щось таке зробиш, я бiльше нiколи-нiколи тебе не поважатиму, нiколи-нiколи з тобою не розмовлятиму. Розумiеш?

– Я iншого б i не чекав, – я почервонiв, як буряк.

Вона простягла менi руку. Я ii потис. Не пам’ятаю, як я вийшов iз кiмнати. Того вечора в мене через неi все в головi мiшалося.

Ну от, i щодня було те саме: я спускався до пiдвалу мiж восьмою i дев’ятою ранку, приносив iй снiдати, виносив вiдра, iнодi ми трохи розмовляли, вона замовляла менi, що слiд купити (iнодi я залишався вдома, але частiше виiжджав по свiжi овочi й молоко, якi вона любила), здебiльшого вранцi я прибирав у домi, повернувшись iз Льюiса, тодi був обiд, i ми зазвичай сидiли й розмовляли, або вона слухала музику, або я сидiв i дивився, як вона малюе; вона чомусь пила чай сама, ми немовби дiйшли згоди в цей час бути окремо. Потiм – вечеря, i за вечерею ми розмовляли трохи довше. Інодi вона охоче сприймала мое товариство, зазвичай вона хотiла трохи погуляти зовнiшнiм пiдвалом. Інодi вона вимагала, щоб я пiшов одразу пiсля вечерi.

Я фотографував ii, щойно вона менi це дозволяла. Вона трохи познiмала мене. Я знiмав ii в рiзноманiтних позах, звичайно, хороших. Менi хотiлося, щоб вона певним чином одягалась, але не любив просити. «Не знаю, навiщо тобi стiльки фотографiй, – завжди говорила вона. – Ти ж мене бачиш щодня».

Тож нiчого по-справжньому не вiдбувалось. Усi цi вечори ми сидiли разом, i здавалося, що це триватиме завжди. Немовби ми були единими людьми на свiтi. Нiхто не зрозумiе, якi ми були щасливi – насправдi тiльки я, але iнколи менi здавалося, що вона не проти цього попри все, що вона казала, якби вона над тим замислилася. Я мiг би цiлу нiч сидiти й дивитися на неi, просто бачити форму ii голови, волосся, яке спадало особливим вигином, таким вишуканим, як форма косатця. Воно було як вуаль чи хмара, воно лежало шовковими пасмами, розпущене абияк, але таке гарне, на ii плечах. Я б хотiв мати змогу описати ii такими словами, як поет, митець. Вона особливим рухом вiдкидала його назад, коли воно занадто сповзало вперед, таким простим природним рухом. Інодi я хотiв попросити ii: «Будь ласка, зроби це знову, будь ласка, хай волосся сповзе наперед, а ти його вiдкинеш». Тiльки це, звiсно, була б дурниця. Усе, що вона робила, було таке делiкатне. Як вона гортае книжку. Встае, сiдае, п’е, палить, все-все. Навiть коли вона робила щось таке, що вважаеться некрасивим, наприклад позiхала чи потягувалась, у неi це виходило грацiйно. Правда полягала в тому, що вона не могла робити некрасивого. Вона була занадто прекрасна.

Ще вона завжди була така чиста. Вона завжди пахла тiльки свiжо й гарно, на вiдмiну вiд деяких вiдомих менi жiнок. Вона не любила бруд так само сильно, як i я, хоча зазвичай кепкувала з моеi охайностi. Вона якось сказала, що бажання, щоб усе було чисте, – ознака божевiлля. Коли так, то божевiльнi ми обое.

Звичайно, це не був суцiльно свiтлий i мирний час, кiлька разiв вона вдавалася до спроб втекти. На щастя, я постiйно був насторожi.

Одного дня вона майже перехитрила мене. Вона була надзвичайно хитра. Коли я зайшов, iй було недобре, вигляд у неi був дуже поганий. Я запитав, що сталось, але вона просто лежала, наче iй дуже болiло.

– Це апендицит, – урештi заявила вона.

– Звiдки ти знаеш? – поцiкавився я.

– Я думала, вночi помру, – вiдповiла вона. Говорила вона, щоправда, не дуже слабким голосом.

Я припустив, що, можливо, це щось iнше.

Але вона просто вiдвернулася до стiни i сказала: «О Господи!»

Ну от, коли я отямився вiд шоку, то вирiшив, що, можливо, це просто вистава.

Потiм вона зiгнулася навпiл, як у спазмi, тодi сiла, подивилася на мене i сказала, що готова обiцяти що завгодно, але iй потрiбен лiкар. Або щоб ii вiдвезли до лiкарнi.

– Для мене це кiнець. Ти iм усе розкажеш.

– Я обiцяю, обiцяю, – настiйливо переконувала вона. Вона, звичайно, була гарною актрисою.

– Я тобi зараз дам чаю, – промовив я. Менi був потрiбен час подумати. Але вона знову зiгнулася.

На пiдлозi була нудота. Я пам’ятаю, тiтка Еннi говорила, що вiд апендициту можна померти. Лише рiк тому сусiдський хлопчик на нього захворiв, за ii словами, сусiди запiзно звернулися до лiкаря – тiтка Еннi й ранiше знала, що з ним, – вiн дивом вижив. Тож треба було щось робити.

Я сказав:

– Тут неподалiк е будинок з телефоном. Я збiгаю.

– Вези мене в лiкарню, – наполягала вона. – Тобi ж так краще.

– Та яка вже рiзниця, – озвався я, немовби був у розпачi. – Це кiнець. Це до побачення. У залi суду.

З мене теж був непоганий артист.

Потiм я вибiг, наче справдi дуже засмучений. Я залишив вiдчиненими дверi й зовнiшнi дверi i просто почекав.

І за хвилину вона з’явилась. Уже зовсiм не хвора. Без образ, вона просто подивилася на мене i пiшла назад. Я зробив сердитий вигляд, щоб ii налякати.

Настрiй у неi змiнювався так швидко, що я часто за ним не встигав. Їй подобалося, коли я перечiпався, йдучи за нею (як вона одного разу сказала: «Бiдолашний Калiбан, шкандибае за Мiрандою, спотикаеться»); iнодi вона називала мене Калiбаном, iнодi – Фердинандом. Інколи вона була рiзка й зла. Вона шкiрилась i передражнювала мене, ставила менi запитання, на якi я не знав вiдповiдi. А iншим часом вона менi по-справжньому спiвчувала, менi здавалося, що вона розумiе мене так, як нiхто пiсля дядька Дика не розумiв, i був готовий з усiм змиритися.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22037395&lfrom=196351992) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Нiхто не знав про це, крiм них двох» (старофр.). – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.




2


Одна з течiй англiканськоi церкви.




3


До родини косатцевих належать, наприклад, махаон i аполлон.




4


У вiдомiй п’есi Шекспiра «Буря» Фердинандом звати прекрасного принца, що в нього закохуеться i виходить за нього замiж дочка чарiвника Мiранда.




5


Тут: наливатиму чай (англ. фразеологiзм).




6


Потворний дикун iз п’еси «Буря», закоханий у Мiранду (чи принаймнi серйозно налаштований нею заволодiти). (Переклад Миколи Бажана.)