Притулок Меделiн Ру Притулок #1 Старi стiни зберiгають багато моторошних таемниць… 16-рiчний Ден Кроуфорд i гадки не мав, що в лiтньому студентському гуртожитку колись була лiкарня для душевнохворих злочинцiв. Дослiджуючи потаемнi куточки колишньоi психушки, Ден зiткнеться тут iз темними таемницями, дивним чином пов’язаними з його минулим… Унiкальнi фотографii реальних занедбаних психлiкарень занурять вас у моторошну атмосферу нестримного кошмару! Меделiн Ру Притулок Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Публiкуеться з дозволу HarperCollins Children’s Books, пiдроздiлу HarperCollins Publishers Перекладено за виданням: Roux M. Asylum: A Novel / Madeleine Roux. – New York: HarperCollins Publishers, 2013. – 320 р. © HarperCollins Publishers, 2013 © DepositРhotos.com / bomg11, Carmen Gonzalez, Trevillion Images, обкладинка, 2014 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 * * * У пiтьмi я довго стежив, дивнii думки мережив, Смертним досi невiдомi. Довго так стояв дарма.[1 - Переклад Анатолiя Онишка.]     Едгар Аллан По Пролог Побудований з каменю – темного сiрого каменю, вiн ховався вiд цiкавих поглядiв за стiною незворушних гiр. Той будинок був для тих, хто не мiг подбати про себе, для тих, кому вчувалися голоси, для тих, у кого були химернi думки, для тих, хто робив дивнi вчинки. У тому будинку таких людей тримали пiд замком. Якщо вже потрапили сюди, то бiльше нiколи не могли звiдси вийти. Роздiл № 1 Дену здавалося, що його от-от знудить. Ось уже п’ять миль[2 - Миля – британська та американська мiра довжини, приблизно дорiвнюе 1,6 км.] таксi пiдстрибувало на вузькiй, всипанiй гравiем дорозi, i вiд цього нервове збудження хлопця тiльки посилювалось. Водiй усю дорогу нарiкав на вибоiни i здутi шини. Дену залишалося хiба сподiватися, що той не вимагатиме компенсацii завданих збиткiв, адже добратися сюди з аеропорту було й так недешево. Хоча було ще перед полуднем, надворi було досить тьмяно – а все через густий лiс по обидва боки дороги. «У такому лiсi легко заблукати», – подумав Ден. – Ти ще там живий? – Що? А, так, усе добре, – вiдповiв Ден, раптом зрозумiвши, що не вимовив жодного слова, вiдколи сiв у таксi. – Чекаю на рiвнiшу дорогу. Нарештi автiвка вибралася з лiсу i свiт навколо став строкатим та почав виблискувати на сонцi сiро-зеленими барвами. А ось i вiн – Нью-Гемпширський коледж. Саме тут Ден мав провести наступнi п’ять тижнiв. Цi лiтнi курси – рятувальне коло для Дена – весь рiк були для хлопця славнозвiсним свiтлом у кiнцi тунелю. Вiн буде з дiтьми, якi хочуть учитися, якi вчасно виконують домашнi завдання, а не поспiхом шкрябають щось бiля своiх шафок, поки не продзвенiв дзвоник. Йому дуже хотiлося швидше потрапити туди. Визирнувши з вiкна, Ден побачив будiвлю, знайому йому з фотографii на сайтi коледжу. Чарiвнi цеглянi корпуси в колонiальному стилi оточували двiр, укритий бездоганно скошеною смарагдово-зеленою травою. Саме там вiн i буде навчатися. На галявинi вже було кiлька раннiх пташок, що кидали одне одному фризбi. Коли це вони встигли заприятелювати? Може, тут i справдi буде дуже легко. Водiй завагався, запримiтивши на перехрестi знак «стоп»; справа по дiагоналi була простенька, але чепурна церква з бiлим шпилем, а за нею тягнувся ряд будинкiв. Трохи подавшись уперед, Ден побачив, що водiй увiмкнув правий поворот. – Узагалi-то нам лiворуч, – ледь чутно мовив Ден, утискуючись у сидiння. Таксист знизав плечима. – Якщо ти так кажеш. А то ця клята штуковина нiяк не може вирiшити. – Нiби на пiдтвердження своiх слiв водiй гепнув кулаком по екрану GPS-навiгатора, прикрученого до панелi приладiв. Скидалося на те, що iхнiй маршрут закiнчувався прямiсiнько в цьому мiсцi. – Нам налiво, – повторив Ден, цього разу не так упевнено. Вiн не мiг точно сказати, звiдки знае дорогу, бо не вивчав маршрут заздалегiдь, але було щось таке у цiй маленькiй церквi, що навiювало спогади, та й навiть якщо не спогади, це пiдказував якийсь внутрiшнiй iнстинкт. Ден барабанив пальцями по сидiнню, йому вже кортiло дiзнатись, де вiн буде мешкати. У студентському гуртожитку робили ремонт, тому учнiв пiдготовчих курсiв мали розмiстити в старiй будiвлi, що називалася Бруклiн. У студентськiй брошурi було зазначено, що ця будiвля була «колишнiм закладом для душевнохворих та iсторичною пам’яткою». Іншими словами – притулок для божевiльних. Тодi Ден ще здивувався, чому на сайтi коледжу не було фотографiй Бруклiну. Але вiн зрозумiв це, щойно таксi завернуло за рiг i з’явився будинок. Незважаючи на те, що фасад було нещодавно пофарбовано, а якийсь заповзятливий садiвник трохи переборщив, висадивши вздовж дорiжки яскравi кущики гортензii, Бруклiн бовванiв у кiнцi дороги, наче застереження. Ден нiколи б не мiг подумати, що будинок може виглядати загрозливо, але Бруклiн переконав його, що таки може. Хлопцю навiть здавалося, що будинок за ним стежить. «Зараз же розвертайся», – прошепотiв голос у хлопцевiй головi. Ден здригнувся, не в змозi вiдiгнати вiд себе думки про те, як колись почувалися тi пацiенти, яких приймали до притулку. Вони про щось здогадувались? Невже у когось iз них теж було те дивне панiчне вiдчуття чи вони були вже надто несповна розуму, аби бодай щось зрозумiти? Вiн похитав головою. Якiсь безглуздi думки… Вiн студент, а не пацiент. Бiльше того, як вiн запевнив Пола i Сендi, Бруклiн бiльше не був притулком; його закрили у 1972 роцi, коли коледж викупив будiвлю, щоб зробити з неi гуртожиток з окремими поверхами для хлопцiв i дiвчат. – Гаразд, ось ми й приiхали, – сказав таксист, хоча Ден помiтив, що той зупинився десь за тридцять футiв[3 - Фут – британська та американська мiра довжини, приблизно дорiвнюе 30 см.] вiд тротуару. Може, це мiсце викликало дивнi вiдчуття не тiльки у Дена? Втiм, вiн узяв гаманець i видобув звiдти три двадцятки, якi дали йому батьки. – Решти не треба, – сказав хлопець i вибрався з автiвки. Ден засукав рукави i витяг з багажника своi речi й лише пiсля цього вiдчув, що все це вiдбуваеться насправдi. Повз нього пройшов хлопець у блакитнiй бейсбольнiй кепцi – в руках вiн нiс купку потертих комiксiв. Ден посмiхнувся. «Своi люди», – подумав вiн i пiшов до гуртожитку. На п’ять наступних тижнiв це буде його дiм. Роздiл № 2 Якщо в Деновiй школi крутизни додавала новенька BMW на шкiльнiй автостоянцi, то на ПКНГК крутими вважалися технiка бренду «Apple» та чималi стоси книжок. «Мабуть, так називаеться ця програма», – швиденько зметикував Ден. Студенти-волонтери, якi роздавали ключi вiд кiмнат i допомагали новоприбулим заселятися, постiйно повторювали: «Ласкаво просимо на ПКНГК!», тож одного разу, коли Ден назвав iх повнiстю «пiдготовчi курси Нью-Гемпширського коледжу», вони глянули на нього так, нiби вiн був дуже милим, але геть простакуватим парубком. Ден пiднявся схiдцями на ганок i ввiйшов до величезного вестибюля. Гiгантський канделябр нiяк не мiг здолати темряву, що ii створювали оббитi дерев’яними панелями стiни i сила-силенна меблiв. Крiзь масивну арку навпроти дверей Ден розгледiв широкi сходи i коридори, що розходилися в обидва боки. Навiть студенти, що снували туди-сюди, не змогли позбавити його якогось гнiтючого вiдчуття. З валiзами в руках Ден почав пiдiйматися сходами. Через три невеликих прольоти вiн опинився перед своею кiмнатою пiд номером 3808. Вiн поставив своi речi на пiдлогу, вiдчинив дверi й побачив, що його сусiд по кiмнатi вже заселився. Чи, краще сказати, вже порозкладав своi речi на полицях. Книжки, японськi комiкси манга, довiдники всiх форм i розмiрiв (бiльшiсть з них стосувалися бiологii) були дбайливо розкладенi за кольорами на полицях. Його сусiд зайняв точнiсiнько половину кiмнати, а його валiза була застебнута й акуратно захована пiд лiжком. Половина шафи була заповнена його сорочками, штанями i куртками, що охайно висiли на вiшаках: бiлi вiшаки – для сорочок, блакитнi – для штанiв. Здавалося, що хлопець живе тут уже кiлька тижнiв. Ден затягнув своi валiзи на вiльне лiжко та оглянув меблi, якi належатимуть йому цього лiта. Лiжко, тумбочка, письмовий стiл – здавалося, що все було в гарному станi. Вiн вiдсунув верхню шухляду письмового столу – просто заради цiкавостi, чи, бува, не знайде там Бiблii Гедеона[4 - Асоцiацiя Євангельських Християн Гедеон поширюе безкоштовнi примiрники цiеi Бiблii в готелях, студентських гуртожитках, лiкарнях, в’язницях i вiйськових частинах.] або вiтального листа. Натомiсть вiн натрапив на маленький слизький аркуш фотопаперу. Вiн був старий, вицвiлий, майже повнiстю бiлий. Ден ледве розгледiв чоловiка на фото – лiтнього пана в окулярах, лiкарському халатi й темнiй сорочцi. Звичайнiсiньке фото, якби не очi, точнiше iх вiдсутнiсть. Недбало – а може, й розгнiвано – хтось iх замалював. Роздiл № 3 – Денiел Кроуфорд? Ден обернувся, тримаючи в руцi фотокартку. На порозi стояв довготелесий пiдлiток, одягнений у накрохмалену сорочку, чорну краватку i штани з кантами, – вiн скидався на одного з тих мiсiонерiв, якi ходять вiд будинку до будинку. – Привiт, – сказав Ден, легенько махнувши рукою. – Ти мiй сусiд? – Схоже на те. – Його слова прозвучали радше серйозно, анiж саркастично. – Мене звати Фелiкс Шеридан, – додав хлопець. – Я тебе налякав? – Нi, нi, я просто… Я знайшов це фото… Тобто, я думаю, що це фото, хоча це може бути i листiвка. Що б це не було, хтось доклав до нього рук. Виглядае якось дивно. – Ден простягнув фотокартку i знизав плечима. Звичайно ж, це не найкращий спосiб зав’язати розмову, але йому нiколи не вдавалося справити гарне перше враження. – Ти теж маеш таку? Може, це частина завдання для «смiттевого полювання»[5 - Учасники цiеi гри отримують перелiк предметiв, якi мають знайти за обмежений час.]? – Нi, нiчого подiбного. – Фелiкс клiпнув своiми молочно-блакитними очима. – У мене е тiльки студентська брошура, правила безпеки в гуртожитку i розклад занять. Але все це прийшло менi поштою ще кiлька тижнiв тому. – Так, менi теж таке прийшло. – Ден вдруге знiяковiло знизав плечима. – Просто питаю. Дрiбницi. Ден поклав фотокартку назад до шухляди i зачинив ii. Без сумнiву, вiн зможе пережити це лiто, навiть не зазираючи до неi. – Я можу вiдсканувати фото i пошукати щось про нього. Насправдi це зовсiм нескладно – шукати iнформацiю за зображенням. А знаеш, коли я про це подумав, то згадав про… – Дякую, але не переймайся, – перебив його Ден, жалкуючи, що взагалi почав про це говорити. – Слухай, може, е якась вiтальна вечiрка, на яку ми маемо пiти? – Якщо дозволиш менi закiнчити… – спокiйно продовжив Фелiкс, а тодi почекав кiлька вельми нiякових секунд. – Я збирався сказати, що згадав про деякi фото, якi знайшов унизу. – Зажди, ти серйозно? Що ти маеш на увазi? – Ден не мiг стриматися; цiкавiсть взяла гору. – На першому поверсi е покинутий кабiнет, – пояснив Фелiкс. – Думаю, вiн належав колишньому головному лiкарю притулку. Там було багато документiв, фотографiй i всякоi всячини, яку можна дослiдити. На табличцi написано «Вхiд заборонено», але замок на дверях було зламано. – І ти зайшов усередину? – Дену не подобалось порушувати правила, але i його сусiд, як йому здалося з того, що вiн устиг про нього дiзнатися, теж не скидався на порушника. Фелiкс кивнув. – Так, я зайшов усередину. Я не дуже придивлявся, але впевнений, що там теж були свiтлини, схожi на твою. «Вона не моя, – здригнувшись, подумав Ден. – Просто менi не пощастило ii знайти». – Можеш сам подивитися, але мушу попередити, що той кабiнет, щиро кажучи, виглядае дуже незатишно. Однак Фелiкса це не бентежило. Глянувши на цього високого хлопця, що затуляв собою дверi, можна було подумати, що вiн кидае Дену виклик. Але в Дена були зовсiм iншi думки. – Ну то як там з вечiркою? – запитав вiн. Фелiкс переступив порiг i пiдiйшов до шафи, а його рука потягнулася до темно-синього пiджака. – А й справдi. – Вiн наблизився до Дена, що стояв бiля дверей. – Ти бачив тут багато дiвчат? Може, пара на нашому поверсi й знайдеться. Але закладаюся, що на вечiрцi iх буде набагато бiльше, еге ж, Денiеле? Ден витрiщився на свого сусiда, намагаючись поеднати до купи все те, що вiн уже про нього дiзнався. Невже всi учасники цих курсiв поеднуватимуть у собi стiльки суперечностей? У теорii це мало б стати оригiнальною вiдмiннiстю вiд атмосфери його школи, де всi його знайомi були такими передбачуваними. У теорii. – Звiсно ж, я не сумнiваюся, що там будуть дiвчата, але… Фелiкс вичiкувально подивився на нього. – Слухай, я не дуже знаюся на знайомствах з дiвчатами. Навряд чи зможу чимось тобi допомогти. Думаю, тобi пощастить бiльше, якщо спробуеш сам. – Ден почувався трохи нiяково через те, що ось так вiдмахнувся вiд Фелiкса, який просто намагався бути приязним, але чомусь вiн хотiв тримати свого сусiда трохи на вiдстанi. Особливо тодi, коли це стосувалося дiвчат. – Правду кажеш. Мабуть, краще, щоб ми не сварилися через одну дiвчину, еге ж? Ден лише кивнув, тихенько зiтхаючи. Коридор заполонили учнi, що заносили до кiмнат своi речi, – яблуку нiде впасти. Багато з них сновигали групками i про щось говорили. Чому Деновим сусiдом не став хтось iз них? – Денiеле Кроуфорд, ти тiльки глянь, – скомандував Фелiкс, примушуючи його зупинитися перед входом до вестибюля. Вiн указав на дверi, до яких галявиною наближалися учнi. – Дiвчата. Вистачить нам обом. Обережно вивiльнивши руку з липких лещат Фелiкса, Ден вийшов надвiр. Цей день стане кращим. Повинен стати. – Наприклад, я почуваю себе дорослим, а ти? – Ден запхав до рота ще один шматочок м’ятного морозива з шоколадною посипкою. Фелiкс байдуже глянув на нього. – Не певен, що правильно зрозумiв, що ти маеш на увазi. – От що. – Ден пiдняв невелику картонну тарiлочку з морозивом i покрутив ii у руцi. – Усе це морозиво. Таке вiдчуття… Не знаю, нiби ми маленькi дiти на чийомусь днi народження. – Вiн зиркнув на крихiтну дерев’яну лопатку, що додавалась до тарiлочки. Вiд цього хлопець почувався ще бiльшим iдiотом. Вони були у Вiлфурдському залi – величезнiй iдальнi, що слугувала також танцювальним майданчиком i знаходилась в одному з найвiддаленiших корпусiв коледжу. Над iхнiми головами була куполоподiбна скляна стеля, крiзь яку проникали останнi променi сонячного свiтла. Через сутiнки примiщення набуло бузкового вiдтiнку, а надворi над землею вже стелився туман. – А менi морозиво не нагадуе про дитинство, – вiдповiв Фелiкс. «Мабуть, тому, що ти нiколи не ходив на днi народження». Ден одразу ж почав картати себе. Вiн справдi мусить бути ввiчливiшим, але поки що розмова нiяк не клеiлась. – Я от сподiвався, що отримаю пораду, на якi курси бiологii записатися, але не бачу тут жодного професора, з яким я мiг би… Хвилиночку! Здаеться, це професор Соамс. Я читав його дисертацiю про еволюцiю хвороботворних мiкробiв… Ден не почув решту Фелiксовоi балаканини i вельми зрадiв, коли той, проштовхуючись крiзь натовп, попрямував до лiтнього чоловiка в iншому кiнцi залу. Хоч йому й полегшало, коли Фелiкс дав йому спокiй, Дена вразила думка, що вiн сам-один залишився в цiй юрбi. Сподiваючись, що виглядае не так нiяково, як почуваеться, Ден запхав до рота ще один шматочок талого морозива. На смак воно було крейдяним, як таблетка. Крiзь вiдчиненi дверi потягнуло неприемним цигарковим димом, i Деновi роздуми обiрвалися. «Заспокойся, Дене, все добре, все добре». Потилицю холодив неприемний колючий пiт. Хлопцю запаморочилось у головi, скляна стеля почала крутитися. Уся кiмната затанцювала йому перед очима. Вiн спробував ухопитися за стiл позаду, але схибив i почав падати на спину. Будь-якоi митi вiн опиниться на пiдлозi. Сильна рука схопила його за плече. – Агов, обережно, хлопче, а то будеш весь у морозивi! Ден клiпнув очима, i свiт знову зупинився. Перед ним, усе ще тримаючи його за руку, стояла дiвчина – невисока, з великими карими очима та кремово-оливковою шкiрою. На нiй була простора сорочка на гудзиках, забризкана фарбою i вдягнена поверх майки, подертi джинси i важкi чорнi черевики. – Дякую, – сказав Ден, оглядаючи свою сорочку – чи, бува, не вилив чогось на себе. – Здаеться, тут трохи спекотно. Дiвчина посмiхнулася. – До речi, я Ден Кроуфорд. – Я Еббi, Еббi Вальдез, – вiдповiла дiвчина. Вони потисли руки одне одному. Їi долоня була сильною i теплою. – Може, й так, – пирхнула Еббi й вiдкинула свое хвилясте волосся. Воно чорною хвилею впало iй на одне плече, в локони було вплетено фiолетовi й зеленi пiр’iнки. – Могли б увiмкнути вентилятор. – Скажи? Отож, гм, як тобi це мiсце? – запитав Ден. Здавалося, що це цiлком нормальне запитання, особливо пiсля явно ненормального знепритомнення. Доктор Оберст завжди казала йому, що, якщо вiн хвилюеться пiд час розмови, треба просто поставити людинi запитання, i нехай уже вона трохи поговорить. – Нiколи не мрiяла жити в старiй божевiльнi, але з iншого боку – це круто. А ти чому тут? Маю на увазi, що будеш вивчати? – Переважно iсторiю, може, трохи психологiю. А ти? – Спробуй угадати, – засмiялася Еббi. – І це не астрофiзика! Ден поглянув на бризки вiд фарби на ii сорочцi i темнi плями на ii руках, слiди вiд олiвця на згинах долонi й суглобах пальцiв. – Гадаю… мистецтво. – У яблучко! – Еббi легенько вдарила його по руцi. – Тут мають бути чудовi заняття у студii, тож для мене це гарна нагода попрацювати над своею технiкою перед поданням документiв до коледжу. Але хто зна, еге ж? Та й вибiр невеликий. – Вона говорила швидко i жваво, перестрибувала з думки на думку, навiть не переводячи подиху. Ден лише кивав i вставляв «угу» в слушнi, на його думку, моменти. Без жодного слова вони попрямували до вiдчинених дверей. – Тобi вже краще? – запитала Еббi. – Про що це ти? – Ден зупинився на порозi. Надворi пропливав над ними i виблискував у темрявi свiтляний диск. Бiльше десятка студентiв з’юрмилися на галявинi й знову запускали фризбi. – Про те, що зовсiм недавно ти ледь не знепритомнiв. – А, ти про це. Так, зi мною все добре. Думаю, це все через спеку, а ще я сьогоднi майже нiчого не iв. – Непогане було виправдання, кращого й не придумаеш, зважаючи на те що Ден не був певен стосовно причини. Правду кажучи, хлопець навiть радiв, що так сталося, – iнакше вiн би не познайомився з Еббi. Вiн указав на студентiв, що бiгли галявиною. – Цiкавишся спортом? – Я? – засмiялася Еббi, граючись пiр’iнкою у волоссi. – Не дуже. На шкiльних матчах я зазвичай сиджу на трибунах. Я граю на флейтi-пiколо в нашому мiсцевому оркестрi. Не скажу, що менi це дуже подобаеться, але тато каже, що у коледжi мене вважатимуть «всебiчно розвинутою». – Та я теж нiколи особливо не цiкавився спортом. – Вони затрималися на ганку й спостерiгали за грою. – Мiй тато трохи розчарований… У дитинствi вiн захоплювався баскетболом. Ден трохи зменшив масштаби. Його прийомний батько Пол вступив до коледжу – отримував спортивну стипендiю саме з баскетболу, i вiн завжди примушував Дена грати у дитячий баскетбол, згодом у юнацькiй лiзi, i так тривало до того дня, коли Дену ввiрвався терпець i вiн заявив, що краще поiде до наукового табору. – Ну, якщо ти тут, мабуть, вiн не такий уже й розчарований. Треба мати клепку в головi, щоб потрапити… – вона обiрвала на пiвсловi i почала енергiйно махати хлопцевi, що наближався до них. Хлопець безтурботно крокував помiж гравцiв у фризбi, не звертаючи жодноi уваги на iхнi вигуки, щоб вiн не плутався пiд ногами. Ден глянув на Еббi, перевiв погляд на ii знайомого, i в нього всерединi щось обiрвалося. Не те щоб вiн мав на неi якiсь плани – вони були знайомi якихось десять хвилин, – але Ден мав визнати, що його дуже дратувало те, що тут був ще один хлопець, який мiг скласти йому конкуренцiю. Вiн витрiщився на незнайомця, що мав самовпевнений вираз обличчя, модну зачiску i крутий стильний одяг. «Та з ним навiть не варто мiрятися, усе одно менi до нього далеко». – Як поживаете, ботанiки? – Джордане, поводься чемно, – вiдповiла Еббi, закочуючи очi. – Це Ден. Дене, це Джордан, i, чесне слово, насправдi вiн не такий кретин. – Нi, – погодився Джордан. – Просто недоумок. То як справи, Дене? Уже заселився в цей табiр для схиблених? – У нього були моднi вузенькi окуляри i зелений шарф, що вiльно висiв на його шиi. Ден заздрив його бездоганнiй щетинi, бо самому нiколи не вдавалося вiдпустити таку, тому що його волосся вiдростало клаптями. – Серйозно, Джордане, кого ти хочеш вразити? Вибач, Дене, вiн просто викаблучуеться. Ми з ним випадково познайомились в автобусi, коли iхали сюди, i насправдi вiн хороший хлопець, тiльки треба краще його пiзнати. – Еббi скрикнула, коли Джордан однiею рукою обiйняв ii за талiю. Ден вiдчув нестерпне бажання вiдвернутися. Ще бракувало дивитися на iхнi любощi. – Добре, добре, розслабся, почнемо все спочатку. – Джордан вiдступив на крок, плеснув у долонi й поправив окуляри. – Я Джордан, приемно познайомитись. Може, вже досить убивати мене поглядом? Еббi зовсiм не мiй тип, зрозумiло? – О, Боже, Джордане, ти зробив тiльки гiрше! – Еббi обурено обхопила себе руками i вiдвернулася, щоб приховати рум’янець, що вже зафарбовував ii щоки. – Пробач, Еббадабаду, просто тебе так легко ущипнути. Мабуть, Ден щось пропустив, бо за якусь мить цi двое почали несамовито реготати, i вiн геть спантеличився. Напевне, збентеження вiдбилося на його обличчi, тому що Еббi запитально глянула на Джордана, а той, закотивши очi, терплячим тоном, нiби Дену було п’ять рокiв, почав пояснювати: – Я гей. Ось чому Еббi не мiй тип. – А. Угу. Ясно. Дена аж нiяк не турбувало те, що Джордан гей, але вiн не знав, що б таке сказати на свое виправдання, щоб не здатися ще бiльшим iдiотом. Еббi та Джордан уже весело i добродушно жартували одне з одним, а Ден стояв поряд, нiби третiй зайвий. Якщо за одну поiздку в автобусi iм удалося так близько заприятелювати, то iм, звiсно ж, буде неважко знайти нових друзiв. Не таких незграбних i нетямущих, як Ден. – А знаете, на першому поверсi гуртожитку е старий моторошний кабiнет, – ляпнув Ден. Його щоки палали, вiн у цьому навiть не сумнiвався. Обличчям пробiгли колючi мурашки, коли Джордан та Еббi раптово обiрвали свою балаканину, одночасно обернулися i впилися в нього очима. – Що ти сказав? – перепитав Джордан, суплячи брови. – У Бруклiнi? Бiля вестибюля? – Ден не хотiв передчасно радiти, але скидалося на те, що Еббi зацiкавилась, схилила голову набiк i задумливо прикусила губу. – Мабуть, я проходила повз нього. Менi здалося, що там було зачинено. На карантин чи щось таке, – сказала вона. – Мiй сусiд по кiмнатi, Фелiкс, пробрався всередину. Вiн казав, що кабiнет вiдчинений. Було б класно його оглянути. Може, сходимо пiсля того, коли всi полягають спати? – Лише вимовивши останню фразу, Ден зрозумiв, як дивно звучала його пропозицiя. Вiн запрошував iх пiти з ним до забороненого кабiнету, хоча щойно з ними познайомився… Здавалося, що Джордан прочитав його думки, бо вiн похитав головою i почав лiниво перебирати торочки свого шарфа. Напускна хоробрiсть, якою вiн ще хвилину тому хизувався, вмить щезла. – Звучить якось проти правил. Не хочу бути занудою, але не маю великого бажання, щоб мене викинули звiдси вже першого дня. Не кажу, що такого нiколи не станеться, але точно не першого ж дня. – Джордане, вiн сказав, що там вiдчинено. Тому навряд чи це можна назвати порушенням правил, – утрутилась Еббi. Вона подарувала Дену сяйливу усмiшку. – Думаю, це мае бути цiкаво… та й менi завжди потрiбне натхнення. Закладаюся, що там заховано цiлу купу всякоi стародавньоi всячини. – Там е фотографii, – швиденько додав Ден, поки Джордан не встиг знову все зiпсувати. – Фелiкс казав, що там повно знiмкiв. – Фотографii? Ще краще! Я люблю старi чорно-бiлi свiтлини. – Еббi штурхнула Джордана лiктем, та хлопець, здавалося, ще не збирався вiдступати. – Ось так просто вiдчинено? Ти впевнений? – запитав вiн. Ден кивнув. – Так сказав мiй сусiд, i менi здаеться, що вiн не з тих, хто буде просто так викаблучуватись. Вiн казав, що на дверях був замок, але зламаний. – Хтось тут у них дуже недбалий, – зауважила Еббi. – І дивний, – додав Джордан, розтираючи лiктi, нiби вiн замерз. – Не впевнений, Еббi, що тобi таке подобаеться. Я не люблю цi дурнуватi жахалки. – Цього разу не вiдкрутишся, – рiшуче заявила Еббi. – Правда, Дене? – У ii очах танцювали iскорки. – Так… Так, звичайно! Ти маеш пiти з нами. – Якусь хвилину вiн сподiвався, що вони з Еббi все-таки оглядатимуть кабiнет без Джордана. – Я не знаю… – вiдказав Джордан. – Це якось ризиковано. І вiн таки мав рацiю. Що б там Ден не казав про зламаний замок, вiн не сумнiвався, що входити до кабiнету суворо заборонено. А якщо iх спiймають на гарячому i, як боявся Джордан, викинуть звiдси, вiн нiколи собi цього не пробачить. Але найгiрше те, що тодi вiн зiпсуе не тiльки свое лiто, але й iхне. Оце в них буде чудове перше враження. Але Ден почувався так, нiби вiдкрив скриньку Пандори – усi знахiдки, якi можуть трапитись йому в старому крилi гуртожитку, повилазили на свiт Божий i порозбiгалися хто куди. Утiм, правду кажучи, Дену дуже хотiлося дiзнатись, чи в тому кабiнетi були такi ж фото, як те, що вiн знайшов у своiй кiмнатi. – Та ну, – заохочував Ден, указуючи на довготелесу постать Фелiкса, що махав iм з юрби. – Вiн заходив туди. Що може з нами статися? Джордан поглянув на Дена i фиркнув. – Що там кажуть про вплив однолiткiв? Якщо твоi друзi стрибнуть з моста i таке iнше? – Ну, з тобою чи без тебе, ми з Деном усе одно пiдемо, правда? – запитала Еббi з такою впевненiстю, що Ден аж зачудувався. – Та добре, добре! – Смiючись, Джордан штурхнув Еббi лiктем. – Ваша взяла – ходiмо вже зiстрибнемо з того моста. Роздiл № 4 Вони вже чекали на нього внизу, бiля сходiв. Ден ледь не спiзнився через дзвiнок вiд батькiв, але щойно запевнив Пола i Сендi, що дiстався без пригод i на нього чекають його новi друзi Джордан i Еббi, як мама щось радiсно прощебетала i вiдпустила його. У вестибюлi за спинами Джордана та Еббi мерехтiло кiлька лампочок. Джордан сперся на одну з високих бiлих колон, якi пiдтримували арку. Однiею рукою вiн помахав Дену, а в iншiй тримав лiхтарика. Еббi перевдягнулася в бiрюзового светра i зiбрала волосся в хвостик. – Слухай, – прошепотiла вона, озираючись. – Ми бачили, як кiлька хвилин тому тут проходив сторож, але бiльше нiкого не було. Ти готовий? Ден кивнув i став поряд з ними пiд аркою. Джордан перевiрив лiхтарика, посвiтивши на кожного з них. – Останнiй шанс повернути назад i зробити щось розумне, – запропонував Джордан, – як от випити в моiй кiмнатi й подивитись «Громових котiв»[6 - «Громовi коти» – американо-японський фантастичний мультсерiал.]. Еббi зморщила носа i легенько вдарила його в плече. – Щось запiзно в тебе колiна затрусилися. До того ж ми можемо випити пiзнiше. – Ловлю тебе на словi, – пробурмотiв Джордан, йдучи за ними в темний мовчазний вестибюль. – Бо пiсля наших пригод менi точно не завадить чогось випити. Ден чудово розумiв, про що вiн. Опинившись тут, вiн так розхвилювався, що йому голова пiшла обертом. Не надто приемне вiдчуття, та безумовно краще за ту тривогу, яку вiн завжди вiдчував. Дуже обережно вони прокралися пустим вестибюлем, минули дошки оголошень i розклад занять, торговi автомати i розхитаний лiфт, що вийшов з ладу. Що далi вони заходили, тим менше було свiтла, а бiля дверей старого кабiнету вони опинилися в цiлковитiй темрявi. Джордан перевiв лiхтарика з iхнiх нiг на дверi, i Денове серце завмерло: було видно, що вони замкнутi. А табличка, про яку казав Фелiкс, виявилась картоном, на якому досить таки загрозливими червоними лiтерами було написано «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». – Я думав, що тут необмежений доступ, – прошепотiв Джордан. – Присягаюся… – Невже Фелiкс обманув? Навiщо йому взагалi це робити? – Напевно, вони дiзналися, що сюди заходять студенти, i зачинили кабiнет. Чорт забирай! Вибачте, що притягнув вас сюди. – Та гаразд, не треба так засмучуватись. – Джордан вийняв з кишенi скрiпку i почав випрямляти ii. Тодi встромив один кiнець у шпарину висячого замка i почав обережно крутити. – Майте на увазi, що за це ви будете виннi менi бiльше, нiж просто перегляд «Громових котiв». – Нiчого собi, – прошепотiв Ден. Вiн бачив по телевiзору, як зламують замок, але це не порiвняти з тим затамованим напруженням, яке вiдчуваеш, коли бачиш цi манiпуляцii на власнi очi. Джордан посмiхнувся, на мить зупинивши свою роботу. – Я можу ще й шпилькою. – Можна трохи тихiше? – Еббi глянула через плече. – Ти дихаеш голоснiше, нiж ми говоримо. – Джордан роздратовано зiтхнув i прикусив нижню губу. Замок тремтiв у його руцi. – Можеш трохи швидше? – пробурмотiв Ден. – Роблю так швидко, як можу. Це, знаеш, мистецтво. Не можна квапити мистецтво. – Блискучi крапельки поту, що виступили на Джордановому чолi, трохи намочили його чуба. – Ось… майже… Ден почув легеньке клацання. – Готово! – Джордан сховав скрiпку в кишеню своеi спортивноi куртки i зняв замок з дверноi петлi. Штовхнув дверi, але тi не ворухнулися. – Дiдько, щось заклинило, – сказав хлопець. – Домопожiть… Ден та Еббi вперлися руками в масивнi дверi й штовхнули iх. Спершу здавалося, що дверi опираються, але згодом вони почали сунутись. Ще один натиск – i дверi, здригнувшись, вiдчинились. Угору здiйнялася хмара пилюки, i з кiмнати вирвалось полегшене зiтхання, нiби якась стримувана сила нарештi вирвалася на волю. Однак пилюка швидко розсiялась – мабуть, пiсля Фелiксового вiзиту ii залишилось не так уже й багато. – Фу, як тут смердить. – Еббi закашлялась i вiдступила назад, прикриваючи рота, щоб не наiстись пилюки. – Запах, як у будинку мого дiда, – сказав Джордан. Його голос ледь чутно пробивався крiзь долоню, якою вiн затуляв рота. – Мабуть, тут уже давно не прибирають. – Ден нишком заглянув за дверi. Джордан, що стояв поряд, обвiв темряву лiхтариком, освiтивши просторий, схожий на приймальню, кабiнет. – Як думаете, коли тут востанне хто-небудь працював? – У кам’яну добу? – пожартувала Еббi. Вони з Деном увiмкнули лiхтарики на своiх телефонах, i всi трое переступили порiг темного кабiнету. Свiтло лiхтарикiв утворювало невеликi блакитнi й бiлi озерця, але його було недостатньо, щоб подолати темряву. Вони просувалися вперед. Повiльно почали виринати обриси – невисока конторка злiва, де напевне сидiв секретар, невеликий диванчик справа бiля стiни, на стелi строга люстра, у якiй вже давно перегорiли лампочки. – Чортзна-що, – прошепотiв Джордан, присуваючись ближче до Еббi з Деном. – Нiби… нiби тут усе завмерло, нiби час зупинився. Нiби одного дня вони просто встали i пiшли. – Вiн минув Еббi й Дена, наблизився до конторки i заглянув за неi. – Телефони, друкарськi машинки, всяка всячина. – Мабуть, лiкарню закрили раптово, – зауважила Еббi. Разом з Деном вони випередили Джордана i пiдiйшли до дверей внутрiшнього кабiнету. Свiтло лiхтарика проходило над Деновим плечем, i вони змогли краще роздивитися залишки лiтер, що вкривали склянi дверi. Г Н Л К Р УФ Д – Як думаете? – Ден нахилився, вивчаючи букви i намагаючись подумки заповнити пропуски. – Це кабiнет головного лiкаря? – Схоже на те, – погодилась Еббi. – Тут вiдчинено, як гадаете? – Є лише один спосiб дiзнатися… – Затамувавши подих, Ден потягнувся до дверноi ручки i накрив ii долонею, перед тим помiтивши, що шар пилюки на нiй потурбували чиiсь пальцi. Мабуть, вiдбитки залишив Фелiкс, який напевне заходив i сюди, бо поки що Ден не побачив жодноi фотокартки. Дверi прочинилися, з тихеньким поскрипуванням обертаючись на тугих завiсах. – Ого, – у нього за спиною видихнула Еббi. – Ти читаеш моi думки, – прошепотiв Ден. Витерши руки, щоб позбутися причепливоi пилюки, вiн першим увiйшов до кабiнету, а Джордан одразу за ним. Це було справедливо, зважаючи на те, що вся ця пригода з дослiдженням таемничого була, фактично, його iдеею. Вони опинилися в кабiнетi, що його можна було б назвати просторим, якби не скупчення книжкових шаф i стелажiв з папками, не кажучи вже про купи розкиданих паперiв. Ден перечепився через лампу, що валялася на пiдлозi, i вхопився за край великого стола. На столi вiн помiтив старий телефон з диском, а поряд – потертi журнали i записники. Тодi до нього дiйшло: те, що на перший погляд здавалося коробкою з паперами, насправдi було стосом вицвiлих свiтлин, i пилюки на них було менше, нiж на iнших предметах. – Здаеться, я знайшов тi знiмки, про якi говорив Фелiкс, – промовив Ден. Вiн присвiтив телефоном верхнiй знiмок – високий чоловiк у довгому бiлому халатi та окулярах, якого Ден бачив не вперше. Хлопець схилився, щоб краще його роздивитися. То був той самий чоловiк, що й на фото в шухлядi його письмового столу. Ден швиденько перегорнув iншу свiтлину i скрикнув. – Що таке? Що сталося? – запитала Еббi. – Нiчого, – вiдповiв Ден. Якщо вiн визнае якийсь зв’язок, то бiльше не зможе прикидатися, що це йому тiльки здалося. На наступному знiмку була група лiкарiв, що зiбралися навколо лiжка-каталки. На ньому, навдивовижу спокiйно, лежав молодий чоловiк у лiкарнянiй сорочцi. Один з лiкарiв тримав його голову, а iнший натягував на чоло важкого шкiряного ременя. Поряд стояла медсестра зi шприцом. Еббi стала поруч з ним, i обое вдивлялися у фото, намагаючись зрозумiти, що воно таке. – Напевне, це якесь лiкування, – нарештi вимовив Ден. – Мабуть, вiн був тутешнiм пацiентом. – Такий молодий, – сказала Еббi. – Може, навiть нашого вiку. «Це мiг би бути я». Ден прогнав цю думку, вiдклав фотокартку i присвiтив наступну. На цьому знiмку була прив’язана до столу жiнка. Над ii головою нависав шолом, з якого стримiли дроти. У зубах жiнка стискала дерев’яний брусок. З цим шоломом i бруском вона виглядала так, нiби ii, наче мученицю, пiддавали тортурам. Свiтлини були жахливими, але Ден не мiг спинитися, розглядаючи iх одну за одною. На кожнiй був пацiент, що проходив якусь процедуру, – з виразом болю чи вiдстороненоi смиренностi. Вiд знiмка гiдротерапii Деновi звело судомою живiт. Санiтари спрямували шланги з водою на пацiента, що голий-голiсiнький забився в куток i тремтiв. Збоку стояв лiкар, байдуже схрестивши на грудях руки. Ден ранiше читав про такi застарiлi пiдходи до лiкування – направду, у нього було якесь нездорове зацiкавлення цiею темою. Вiн вирiс у прийомнiй сiм’i й завжди цiкавився соцiальними системами, що робили вибiр за людей, а не разом з ними. Не те, щоб вiн порiвнював свое життя зi становищем цих нещасних людей – як би там не було, система зробила за нього непоганий вибiр. Нiзащо у свiтi вiн би не помiняв свою сiм’ю. – Заждiть, тiльки гляньте на це… – сказав Джордан, i хвилювання в його голосi привернуло iхню увагу. Вiн стояв бiля дальнього краю столу, а його лiхтарик освiтлював стiну, на якiй висiло ще бiльше обрамлених фотографiй. – Це просто жах, – промовив Ден. – Тихiше, – ледь чутно прошепотiла Еббi. Вона пiдiйшла до однiеi з фотографiй i рукавом обережно стерла зi скла пилюку. На свiтлинi було зображено маленьку дiвчинку, дев’яти-десяти рокiв, зi свiтлим волоссям до плечей. Вона стояла, опустивши руку на дерев’яний стовпчик, нiби позувала для портрету. На нiй була вiзерунчаста сукня i гарнi прикраси. Але через чоло дiвчинки простягався нерiвний шрам i щось було не так з ii очима. – Вона виглядае такою засмученою, – сказала Еббi. Засмученою, що не кажiть. А радше – спустошеною. Еббi застигла на мiсцi та уважно вдивлялася в знiмок – здавалося, що вона поринула в якийсь транс. Дену забракло смiливостi пояснити iй, що дiвчинцi, зважаючи на шрам на чолi i пустоту в ii очах, найiмовiрнiше, зробили лоботомiю. Якi нелюди могли зробити лоботомiю маленькiй дiвчинцi? Фотографiя, що висiла поряд, вирвала його з задуми. На нiй був пацiент у наморднику, що виривався з рук двох санiтарiв у фартухах. Один iз санiтарiв, якi стримували його, виглядав дуже зловiсно. Ден не мiг вiдiрвати вiд знiмка очей. Хто зробив усi цi фотографii чи бодай частину з них? Хто розвiшав iх на стiнi? – Не вiриться в те, що всiм цим бiдолахам тут допомагали, – мовив Джордан. – Вони були хворi, – автоматично вiдповiв Ден. – І що з того? Це, по-твоему, гуманно? Та тим лiкарям мало по яйцях врiзати за те, що не дотримувались клятви Гiппократа. – Ти й гадки не маеш, що тут вiдбувалося! – випалив Ден. Тодi схаменувся. Чому це йому хочеться захищати лiкарiв, якi, можливо, зробили лоботомiю дитинi? Якi хотiли катувати людину? Коли вiн глянув на своi схрещенi руки, його пронизав страх, i вiн поквапився обiрвати нiякову тишу. – Гадаю, нам дуже пощастило, що з того часу медицина просунулась далеко вперед. – Але навiщо залишати це тут?! – зненацька вигукнула Еббi, вказуючи на знiмки. Їi пiдборiддя тремтiло. – Вони… жахливi. – Ну, принаймнi це чесно, – вiдповiв Джордан, обiймаючи ii за плечi. Еббi вiдштовхнула його руку. – Ненавиджу, коли люди уникають правди. Та й не варто забувати, що тут було замкнуто. – Менi начхати, що вони замкнули кабiнет. – Вона прикипiла очима до свiтлини дiвчинки. Дену нестерпно захотiлося забрати ii звiдси, поки спустошена дiвчинка з фотокартки не простягнула своi руки, щоб затягнути Еббi до себе. Але це, звiсно ж, безглуздя. «Їй не слiд тут бути. Їi треба вiдвести в безпечне мiсце». Повiльно Еббi пiдняла руки i зняла рамку з гачка. На тому мiсцi, де щойно висiла фотографiя, залишилась свiтла латка. Дiвчина притисла рамку до грудей i мiцно обхопила ii руками, нiби захищаючи вiд чогось. – Що це ти робиш? – запитав Ден, не в змозi стриматись. – Я заберу ii до своеi кiмнати. Там вона буде в безпецi. – Еббi, ти не можеш ii забрати, – сказав Ден, намагаючись заглушити вiдчай у своему голосi. – Вона мусить бути тут. Вiдпусти ii. Еббi хотiла щось вiдповiсти, коли це втрутився Джордан. – Слухайте, заспокойтеся обое. Ти ж навiть не знаеш ii, Ебс. Краще поверни свiтлину на мiсце. Хтось може помiтити, що вона зникла. – Хто? – з ноткою сарказму в голосi не вгавала дiвчина. – Хтось, – роздратовано кинув Джордан. – Не знаю… Може, тут е якийсь перелiк усього цього мотлоху. Здавалося, що Еббi не почула його слiв. Вона стояла мовчки, наче статуя, i мiцно притискала до грудей знiмок. – Еббi, будь ласка, почепи ii назад. Їi мiсце тут, з iншими, – наполягав Ден. – Будь ласка. – Вiн не мiг повiрити, що сперечаеться з однiею з найкрасивiших дiвчат, яких вiн коли-небудь зустрiчав. «Та нехай забирае, Дене. Ти ж хочеш iй сподобатись». Але потреба говорити була непереборною. Очi Еббi були майже такими пустими, як i в тiеi дiвчинки на знiмку. Раптом вона затремтiла i клiпнула. Обережно, майже з нiжнiстю, дiвчина почепила фотографiю назад на стiну. Востанне торкнулася ii та промовила: – Нещасна маленька пташка. Цiкаво, чи iй удалося вибратися з клiтки? Коли фото опинилося на своему мiсцi, Ден вiдчув полегшення. Хоча й не знав чому. – Ну, – сказала Еббi. – Ходiмо. Менi вже досить. Вони тiльки цього й чекали. Усi трое швиденько покинули старий кабiнет, нiби ззаду iх хтось пiдганяв, i Ден дуже втiшився, коли врештi зачинив за собою дверi. – Агов, а замок? – прошепотiв Джордан, коли вони вже дiйшли до торгових автоматiв. – Не хвилюйся, я вже про все подбав, – вiдповiв Ден, прагнучи опинитися якнайдалi звiдси. – Упевнений? Не чекаючи вiдповiдi, Джордан повернувся i ще раз усе перевiрив. Замок висiв на дверях так, як вони його й залишили. – Моя провина, – нервово засмiявся Ден. Вiн справдi мiг заприсягтися, що замкнув його. А втiм, його пам’ять полюбляла грати з ним у злi жарти. Роздiл № 5 Запилюжений i втомлений, Ден повернувся до своеi кiмнати. Обережно вiдчинив дверi, щоб не розбудити Фелiкса, переступив порiг i зацiпенiв вiд холоду. «Це не моя кiмната». Збитий з пантелику, Ден клiпнув. Примiщення нагадувало якусь камеру, пiдлога i стiни були змурованi з сiрого каменю. Посеред кiмнати стояв операцiйний стiл, накритий тонкою бiлою рядниною. У найближчому до нього кутку був водостiк – Ден мiг хiба здогадуватись, для чого вiн там. Невелике вiконце майже пiд самою стелею на дальнiй стiнi було загратоване металевою решiткою. Та найжахливiшими у цiй кiмнатi були кайдани, прикрученi до стiни лiворуч. Спершу Дену здалося, що вони iржавi, але хлопець добре до них придивився i зрозумiв, що темнi червонi плями занадто в’язкi, щоб бути iржею. «Чому ця кiмната менi знайома?» Ден рвучко зачинив дверi та обхопив себе руками, щоб трохи зiгрiтися. Вiн спробував знайти якесь розумне пояснення тому, що тiльки-но вiдбулося. Невже вiн помилився дверима? Мабуть, уся справа в цьому. Вiн дуже стомився, повернув не туди й опинився перед чужими дверима. У кошмарнiй кiмнатi, яку не використовували вже кiлька десятилiть. «Так, саме так». Вiн подивився на номер кiмнати. 3808. Це його номер. «Що тут вiдбуваеться?» Ден протер очi тремтячими руками i знову вiдчинив дверi. Перед ним була його кiмната з двома письмовими столами, двома крiслами, двома лiжками – на ближчому з них спав Фелiкс. Ден увiйшов до кiмнати i зачинив дверi. Прихилився до них, намагаючись перевести подих, закашлявся вiд пилюки, що набилася йому в носа i горло. Йому примарилося, от i все. Йому просто примарилося, але все вже минуло. Не дивно, що Ден не мiг заснути. Вiн крутився, прогнав зi своiх думок фотографii, а iм на змiну прийшла химерна галюцинацiя. Перiодичнi похропування Фелiкса не допомагали. Десь о третiй ночi, коли вiн уже не мав сил опиратися, Ден узяв зi столу свiй ноутбук i примостився з ним на лiжку. Може, йому вдасться бiльше дiзнатися про Бруклiн, дiзнатися щось таке, що зможе пояснити тi жахливi свiтлини. У пошуковику вiн написав «iсторiя Бруклiну» й отримав перелiк рiзних мiст пiд назвою Бруклiн. Додав «Нью-Гемпшир» i натрапив на побiжну розповiдь про iсторiю притулку, у якiй не було нiчого такого, чого б Ден уже не знав, – що тут перебували душевнохворi, жiнки i чоловiки, а пiсля його закриття примiщення викупив коледж. Хлопець спробував пошук за зображеннями. Одразу ж з’явилася сторiнка з безлiччю старих фотографiй будинку. В чорно-бiлих тонах вiн виглядав ще лиховiснiше. Зменшуючи параметри пошуку, Ден написав «Бруклiн, iсторiя, притулок». Лише тодi, нарештi, знайшлося посилання, яке видалося йому багатообiцяльним. З iдучого рожевого фону i цiлоi купи анiмованих картинок було зрозумiло, що це, м’яко кажучи, «саморобний» сайт. Саме його назва привернула Денову увагу: «Бруклiн – лiкування божевiльних чи перетворення на таких?» «Оце вже сенсацiя», – подумав Ден. Але далi було ще цiкавiше. Сторiнка була довгою, а сам текст скидався на якусь параноiдальну теорiю змови. Сел Везерс – дослiдник, людина з безлiччю iнтересiв i (о, Боже!) мисливець на привидiв – ретельно збирав докупи всi згадки i новини про Бруклiн, що траплялися в мiсцевих та нацiональних газетах, i написав цей довгий текст. Статистика кiлькостi пацiентiв, якi перебували в притулку за часiв його розквiту, розповiдi про те, як пацiентiв пiсля його закриття у 1972 роцi перевели до iнших закладiв або вiдпустили… Уже вкотре Дену траплялися згадки про те, як важко було втримати Бруклiну своiх головних лiкарiв. Вони мiнялися швидше, нiж працiвники «Макдональдсу». Нарештi, коли до кiнця оповiдi Села залишалося лише чверть сторiнки, Ден надибав щось цiкаве – рядок, мабуть з якогось буклету, який вiн перечитував кiлька разiв: «Лише в 1960 роцi Бруклiн знайшов людину, яка переглянула i радикально змiнила мету притулку». І як ii звали? Якою була ця нова мета? У статтi про це не було жодного слова. – Це називаеться «зв’язнiсть думок», Селе, час уже знати, – вголос сказав Ден. Тодi згадав, що у нього е сусiд. На щастя, Фелiкс спав безпробудним сном. Ден пробiг очима до кiнця сторiнки. Було очевидно, що в Села синдром дефiциту уваги. Навiщо перейматися такими дрiбницями, як постiйна змiна головних лiкарiв, якщо можна розказати про серiйних убивць? «Найзнаменитiшим пацiентом Бруклiну, без сумнiву, був серiйний убивця Деннiс Гаймлайн, також вiдомий як Скульптор. З 1960 до 1965 року вiн наводив жах на невеличке мiстечко у штатi Вермонт. За даними полiцii, вiн убив щонайменше пiвдюжини людей, а свое прiзвисько отримав через жахливу манеру залишати своiх жертв у позi статуй. В одному зi звiтiв описувалась «моторошна холодна краса» дiвчини, яка «танцювала» в хащах Бiлих гiр. Їi скалiченi руки були прив’язанi до гiлок високо над землею. Свiй найстрашнiший злочин Скульптор скоiв у мiсцевому пабi, який увесь був заповнений жертвами у рiзних позах – хтось стояв, хтось сидiв, хтось нiби застиг у неприроднiй метушнi на танцювальному майданчику. Всi були прив’язанi мотузками i дротами. Мабуть, тривожнiшим за звiрства самого Скульптора був той факт, що пiсля закриття Бруклiну його нiде не могли знайти…» Ден зацiпенiв. Серiйний убивця був пацiентом у цьому притулку, в цiй будiвлi. Де ж його тримали? Як його лiкували? Куди вiн подiвся? Ден закрив ноутбук i лiг на лiжко. Якраз перед тим, як задрiмати, вiн пригадав фото пацiента, який виривався з рук санiтарiв, i подумав, чи то, бува, не Деннiс Гаймлайн. Може, батьки мали рацiю, коли хвилювалися через його поiздку сюди? Сумнозвiсне минуле – це одне, а от серiйний убивця? Фотографii з процедурами? А втiм, своiми знахiдками вiн не буде дiлитися з Полом i Сендi, це вже точно. Роздiл № 6 – Не ображайся, Дене, але виглядаеш ти паршиво. Погано спав? Голос Еббi звучав так, нiби пiдiймався з дна ставка. Пiймавши себе на тому, що куняе, Ден випростався, пiдняв голову i запхав до рота трохи пластiвцiв. Вiн не мiг зрозумiти, чи ореол розмитого свiтла, що так природно оточував голову дiвчини, утворився через променi вранiшнього сонця, що проникали крiзь скляну стелю, чи через те, що вiн сьогоднi майже не спав. Ден вирiшив не розказувати Еббi про те, що знайшов в Інтернетi, – вiн боявся, що це звучатиме дуже дивно, боявся, що сам виглядатиме божевiльним. Вiн щойно з нею познайомився, тож не хотiв зiпсувати все першого ж дня. – Фелiкс хропе. Нiби проковтнув жабу. Або лева. – Так голосно? – Ага, а ще, щойно розвиднiлось, його пiдкинуло йти на тренування. Що тут скажеш, не вдасться менi поспати цього лiта. – А може, ти просто дуже втомився вiд нашоi вчорашньоi пригоди? – Еббi говорила прямо. Йому це подобалось. – Справдi, вражень було багато, – вiдповiв вiн. Вона нiби схибнулася на тiй свiтлинi. Вони ледь не погарикались через неi. Ден насупився; тепер вiн навiть не мiг пригадати, чому так наполягав, щоб Еббi залишила ii в кабiнетi. Голову проштрикнуло болем, i вiн клiпнув. – Чорт забирай! Не хочу почуватись так цiлий день. Еббi пiдсунула до нього чашку кави. – Спробуй це. Вистачить, щоб заправити реактивного лiтака. Ден обережно розвернув чашку, щоб не торкатися невеликого рожевого вiдбитку помади, який дiвчина залишила на обiдку. Зробив ковток, вiдчув щось середне мiж легкою настоянкою i кленовим сиропом i поквапився проковтнути цю рiдину, доки солодкий осад не попросився назад. – Нiчого собi! Як ти це п’еш? – Насправдi я ненавиджу смак кави, але цукор допомагае його перебити, – зiзналась Еббi. – До того ж без кави неможливо бути митцем. Просто… неможливо, i все. На кожнiй виставцi чи iнсталяцii подають каву або вино, тож доводиться пити. Ден засмiявся. Здавалося, що Еббi геть не переймаеться тим, що про неi думають iншi, втiм, час вiд часу кожному доводилося чимось поступатися. Минулого року вiн теж не витримав i купив собi коричневого вельветового пiджака, щоб одягати його в коледж на публiчнi лекцii про останнi роки життя Карла Юнга. Хлопець сидiв у юрбi коричневих i темно-синiх пiджакiв i замислився, що його улюблений психоаналiтик сказав би про таку велику кiлькiсть людей, якi так вiдчайдушно намагаються не видiлятись. – Слухай, – сказав Ден, випрямляючись i натягуючи посмiшку. Вiн пригадав, що Еббi казала вчора. – То ти приiхала сюди автобусом? – Ден прилетiв з Пiттсбурга i взяв таксi в маленькому аеропорту, який, здавалося, мав лише одну злiтно-посадкову смугу. – Насправдi кiлькома автобусами. Тато не змiг вiдпроситися з роботи, але це нiчого. Автобус, потяг, метро… Це вже звично, якщо ти з Нью-Йорка. – А як приiхав Джордан? Вiрджинiя далеченько звiдси. Чому вiн не летiв лiтаком? – О, батьки купили йому квиток на лiтак, – вiдповiла Еббi, – але до Калiфорнii, а не в Нью-Гемпшир. Ден пiдняв брови. – Очевидно, вони вважають, що зараз вiн перебувае у якомусь таборi, де його мають «вилiкувати» вiд гомосексуалiзму. За табiр заплатив його дядько, а квиток на автобус вiн купив за грошi, якi заробив на пiдробiтках. – Еббi допила залишки кави i доiла свою вiвсянку. – А що, як його батьки дiзнаються? Що станеться тодi? Еббi насупилась. – І гадки не маю. Третя свiтова? Не дивно, що Джордан так боявся вилетiти з курсiв. Ден радiв, що у нього такi неупередженi та добродушнi батьки, хоча iнодi вони й бували суворими. Вiн завжди вiдчував, що йому пощастило з Полом i Сендi, навiть до того як вони його офiцiйно всиновили. Небагатьом дiтям пощастило так, як йому. – Добре, що вiн може подiлитися цим з тобою, – сказав Ден. З Еббi було так легко. Нiчого дивного, що Джордан довiрився iй. – Ми тiльки недавно познайомились. Але у нас багато спiльного. – Еббi збирала своi речi. Гудiння голосiв стихло, студенти вийшли з iдальнi i подалися на реестрацiю. – Ми довго iхали автобусом, не було чим зайнятися, тож нам залишалося хiба грати у слова i говорити. Я впевнена, що тобi вiн би теж зiзнався. – Може, й так, – сказав Ден, хоча вiн дуже в цьому сумнiвався. – Хай там як, йому краще не пропускати реестрацiю, а то доведеться дiлитися своiми таемницями з Фелiксом на лекцiях з бiоетики. – Поводься гарно, – жартома дорiкнула йому Еббi. Вони вийшли за iншими студентами, прихопивши наплiчники, що залишили в шафках перед входом до iдальнi. Мабуть, у iдальню не дозволяли брати сумки тому, що студенти мали звичку запасатися круасанами i фруктами на тиждень наперед. – Серйозно, – сказав Ден. – Сьогоднi вранцi Фелiкс запитав, чи не хочу я помiняти розклад, щоб ми були на одних курсах. Коли я таки показав йому перелiк занять, якi хочу вiдвiдувати, вiн явно розчарувався. Напевно, це для нього не дуже серйознi науки. Еббi засмiялась. – Ага, дуже дякую. Смiйся з моiх страждань. Коли вони вийшли, Ден пчихнув. – На здоров’я. – Дякую. Слухай, я тут подумав, може, нам записатися на один курс? Маю на увазi тебе, мене i Джордана. Знаю, що ти приiхала сюди вивчати мистецтво, але, може, менi вдасться переконати тебе записатися на iсторiю? – запитав хлопець. По обидва боки простягалися гуртожитки, якi утворювали майже бездоганний круг навколо вкритоi травою галявини. Затiнок пiд найрозлогiшим деревом заполонили крiсла, i, хоча лавки вздовж дорiжок поки пустували, Ден не сумнiвався, що невдовзi iх займуть. У iдальнi вiн почув, як кiлька студентiв домовлялися пiсля реестрацii зiграти в боулiнг на галявинi. – Звiсно, чом би й нi? А тим часом менi треба впевнитись, що малювання – це те, що менi справдi до душi. Хочеш, я i тебе запишу? – Мене? Аякже. Ти нiколи не бачила, як я малюю. Це гiрше за примiтивнi фiгурки чоловiчкiв. Хiба може бути щось гiрше? Кажу тобi, це рiвень мого таланту. – Ден похитав головою, уявивши вираз обличчя викладача, коли той побачить його закарлючки. – Там будуть голi дiвча-а-а-та, – сказала Еббi, насмiшкувато розтягуючи останне слово. – А ще голi хлопцi, – вiдповiв Ден. – Твоя правда. Ого! Може, Джордан запишеться зi мною. Вони пройшли галявиною i дорiжкою, що розходилася у два боки: одна вела до реестратури, а друга – до спортивного комплексу. Попереду Ден розгледiв Фелiкса, який виходив зi спортзалу – втомлений i напружений, вiн сам iшов на реестрацiю. Ден подумав, що варто його погукати, i вiдчув, що таки мае це зробити. Утiм, якщо по правдi, йому було добре i наодинцi з Еббi. – Агов, невдахи! Почекайте на мене! «Побув наодинцi». Стежкою до них бiг Джордан, перекинувши через плече лискучу шкiряну сумку. На замок вiн почепив брелок з двадцятигранним кубиком. Хлопець виглядав так, нiби щойно пiднявся з лiжка i накинув на себе перше, що трапилося пiд рукою, але, тим не менш, його вигляд примушував Дена почуватися незграбою. – Де тебе носило? – запитала Еббi, взявши Джордана пiд руку. – Чому ти не прийшов на снiданок? – Проспав. І чим годували? Напевно, було щось геть несмачне? – Джордан ходив дуже швидко, тож iм довелося поквапитись, щоб не вiдставати. – Насправдi iжа не така вже й погана, – вiдповiв Ден, хоча й не був певен, чи Джордан справдi очiкував на вiдповiдь. «Його важко зрозумiти, – подумав Ден. – Цiеi хвилини у нього прекрасний настрiй, а вже за мить вiн починае насмiхатися з тебе». А ще був Джордан, який дуже боявся, що його виженуть з коледжу i вiдправлять додому. – А от кава Еббi – це кошмар для дiабетикiв. – Ден так бурчить, тому що вранцi сусiд по кiмнатi присоромив його за вибiр предметiв. – Присоромив? Якого бiса? Та яке йому взагалi до цього дiло? – розсмiявся Джордан. – Не пощастило тобi в сусiдськiй лотереi, Деннi. А от я? Я в нiй перемiг. Ї класний хлопець. Зранку вiн грав для мене на вiолончелi. – Джордан помахав високому хлопцевi зi скуйовдженим волоссям, що якраз ставив на траву вiолончель. – Вiн збирае гурт, щоб грати на галявинi камерну музику. Уявляете? Давайте вже швидше запишемося на курси. Я хочу кожного ранку слухати вiолончель. Я хочу це. – Вiн указав рукою поперед себе. – Це точно краще за життя пiд Талiбаном. Я готовий до всього. – Не треба так легковажити життям, – сказала Еббi. – Воно в тебе одне. – А от i нi, якщо я буддист. Або привид. Але ти маеш рацiю. Хто хоче старiти? Точно не я. Звiсно ж, я буду привабливим i вiдомим, але… Зморшки? Бiль у спинi? – Вiн ущипнув Еббi за носа. – Ну, принаймнi ти завжди будеш виглядати неперевершено. Ден не мiг з ним не погодитись. – А от Ден уже виглядае так, нiби йому за тридцять, – продовжував Джордан, хихикаючи. – У хорошому значеннi! Не бий мене… я ж кажу – в хорошому значеннi! Ти тiльки глянь на себе, такий тихенький, серйозний i виглядаеш так собi. Мудрий не за вiком. Хлопче, та ти як той чарiвний кiстлявий Будда. – Ну дякую! – Ден опустив очi, вiдчуваючи, як його обличчя червонiе. Вiн не хотiв, щоб хто-небудь, особливо Еббi, думав про Будду, коли дивитиметься на нього. – Вiн що, почервонiв? Так, вiн почервонiв, – розреготався Джордан, прискорив крок i боковою дорiжкою потягнув за собою Еббi, примушуючи Дена майже бiгти за ними. – Вiдчепись вiд нього, Джордане. – Вона обернулася до Дена i винувато посмiхнулась. – Не хвилюйся, як на мене, ти не виглядаеш за тридцять. Вiн просто хоче тебе подратувати. – Судячи з його обличчя, менi це вдаеться, – зауважив Джордан. – Щось тобi сьогоднi дуже весело, – сказала Еббi. – Кошмари не снилися пiсля вчорашнього? Джордан похитав своею кучерявою чуприною. – Менi? Нi, я спав, як немовля. Мабуть тому, що далеко вiд дому. Ден пригадав власну нiч i сон, якого йому так бракувало. Здавалося, що вiн единий, на кого вплинув цей кабiнет. Адже тiльки вiн узявся докопуватись до iсторii притулку. Вiн не хотiв, щоб Еббi та Джордан подумали, нiби вiн схибнувся, тому радiв, що не проговорився iм. Краще змiнити тему розмови, доки вiн не ляпнув чогось такого, про що потiм буде жалiти. – Отож, Джордане, ми з Еббi говорили про курси, на якi хочемо записатися. – Добре… – Ну, ми тут подумали, що деякi з них ми можемо вiдвiдувати разом. Як тобi iдея? – Я за, – вiдповiв Джордан, хоча в той момент вiн вийняв свiй телефон i зi швидкiстю свiтла великими пальцями набирав повiдомлення, трохи вiдвернувшись вiд них, щоб закрити екран вiд сонця. Дена це не хвилювало – кому б там не писав Джордан, це його особиста справа. Решту шляху до реестратури вони говорили про навчання. З кожним кроком у Дена покращувався настрiй. Вони з Еббi домовилися вiдвiдувати разом два курси, а поки вона з Джорданом буде на заняттях з малювання з натури, Ден пiде на iсторiю психiатрii. Можливо, з цього предмета вiн знав уже чимало, але заняття в ПКНГК були розробленi таким чином, щоб зацiкавити навiть найрозумнiших пiдлiткiв. На дерев’янiй опорi на розi адмiнiстративноi будiвлi було розклеено листiвки з рекламою концерту арфiсток, рольових iгор та змагання з бочче[7 - Бочче – гра з м’ячем, рiзновид боулiнгу.]. Над землею ще стелився ранковий туман, i студенти, що снували туди-сюди, скидалися на привидiв зi сну. Гарного сну. – Можете уявити, як будете робити це кожного дня? – запитав Ден. – Вибирати предмети? Нi, це просто валить з нiг. – Еббi запхала розклад занять до своеi сумки, пошитоi зi строкатих клаптикiв. – Нi, я маю на увазi це. Сонячного дня прогулюватися територiею коледжу з iншими студентами, якi насправдi хочуть бути тут i вiдвiдувати заняття, якi тобi справдi подобаються. – Амiнь, – сказав Джордан. – Амiнь, – додала Еббi i взяла за руки Джордана i Дена. Чи не вперше в життi Ден був собою задоволений. У нього з’явилося двое нових друзiв i заняття, на якi вiн чекав з нетерпiнням. Того дня йому здавалося, що це буде чудове лiто. Пiсля реестрацii студентiв роздiлили на меншi, бiльш органiзованi групки i розвели по аудиторiях на першому поверсi Вiлфурду. Керiвник курсiв допомагав спрямовувати потiк студентiв, махав рукою та обмiнювався жартами з кiлькома професорами, що стояли в холi. У призначенiй для них аудиторii друзiв зустрiла професорка i рудоволосий хлопець, який роздавав буклети з iнформацiею про доступнi послуги, номери телефонiв екстреноi допомоги i карти коледжу. Скидалося на те, що хлопець впiзнав Джордана, бо перед тим, як пiдiйти до наступного студента, привiтав його дружнiм: «Як справи?» – Ми вже сто разiв про це чули! – буркнув Джордан, коли вони сiдали на своi мiсця. Перед висувним екраном у дванадцять, а то й бiльше рядiв було розставлено стiльцi. Вони сiли в третьому ряду i поклали наплiчники пiд ноги. – Я просто кажу, що я вже все знаю, я вже читав про це. У брошурi, на сайтi… – Дехто зi студентiв нiколи не був так далеко вiд дому, – вiдповiв Ден. Еббi сидiла посерединi мiж ним i Джорданом, розглядаючи яскраво-салатовий буклет. – А ти? – запитала Еббi. Це було звичайне дружне запитання, однак Ден зацiпенiв – вiн не знав, що iй вiдповiсти. Вiн не любив говорити про прийомнi сiм’i, у яких вiн був, поки йому не пощастило зустрiти Пола i Сендi. Тому Ден дуже втiшився, коли професорка жестом попросила всiх припинити розмови, очiкуючи бiля проектора, поки гомiн стихне. – Це Джо, – сказав Джордан, кивнувши в бiк кремезного рудоволосого хлопця. – Вiн староста на моему поверсi. – Нiчого такий, симпатичний. – Староста? Та ти що, цей голубчик не для тебе. Ха-ха, голубчик, второпала? – На жаль, зрозумiла, – пробурмотiла Еббi, закочуючи очi. – Ой, я зараз лусну вiд смiху! – не вгавав Джордан, витираючи уявну сльозу. – Ну-ну, дивись, щоб не луснув. Темноволоса дiвчина, що сидiла перед ними, обернулася i поглядом примусила Еббi й Джордана заспокоiтись. Коли вона вiдвернулась, Джордан показав iй язика. Професорка нарештi заговорила: – Це Джо Макмiллан, а мене звати професор Реес. Знаю, вам напевно вже набридли всi цi органiзацiйнi лекцii, але обiцяю, що це буде швидко i зовсiм безболiсно. Ден уже десь чув ii iм’я. Вiн якомога тихiше витяг з кишенi свiй розклад. Пробiг очима аркуша i побачив, що вона викладае iсторiю психiатрii. Ден сховав розклад i перевiв погляд на професорку. Вона була десь на голову нижча за Джо i виглядала досить доброзичливо, у неi були рум’янi щоки i широка щiлина мiж переднiми зубами. Жiнка була вдягнена у все чорне, i лише на шиi було намисто з бiрюзових камiнцiв. – Спершу кiлька слiв про безпеку в гуртожитку… Ден блукав очима по аудиторii. За кiлька рядiв позаду вiн помiтив Фелiкса, що виструнчився у своему крiслi. Вiн зiтхнув, подумавши, що справдi варто проводити зi своiм сусiдом бiльше часу i перевiрити, чи година-друга в компанii iнших студентiв допоможе витягти Фелiкса з його шкаралупи. Але Дену дуже подобалось спiлкуватися з Еббi та Джорданом, i, якщо Фелiкс буде поводитись дивно, саме Дена звинуватять у тому, що зiпсував iм усi розваги. – У Бруклiну дуже багате i складне минуле, – продовжувала професорка Реес. – Тому, якщо у вас е запитання, не соромтеся ставити iх у будь-який час. Не варто боятися iсторii. Роздiл № 7 «Це неправильно, усе це неправильно. Дену тут не мiсце. Напевне сталася якась помилка. Вiн не заслуговуе на це. Вiн не божевiльний, не божевiльний. То чого ж його прикували до стiни? Вiн виривався, поки кайдани не натерли йому до кровi зап’ястя. – Допоможiть! – кричав вiн, але голос його звучав, як шепiт. Кiмната змiнилася. Тепер Ден у лiкарнянiй сорочцi лежав на столi. У замку клацнув ключ, i до кiмнати зайшов офiцiант в окулярах i бiлiй формi – вiн котив перед собою возика. На ньому стояло блюдо, накрите срiбною куполоподiбною кришкою, i Ден чув, як пiд нею щось дзенькало i бряжчало, нiби срiбнi столовi прибори. – Ваш обiд, сер, – сказав офiцiант, пiдiймаючи кришку. Пiд нею були хiрургiчнi iнструменти: скальпель, затискач i голка для пiдшкiрних iн’екцiй. Ден пiдняв очi на офiцiанта i побачив, що вiн став iншим. Тепер на ньому був бiлий лiкарський халат та хiрургiчна маска. Але найгiршим було те, що у нього були пустi чорнi очницi – нiби хтось видряпав йому очi. Рука лiкаря потягнулася до iнструментiв, i вiн дуже лагiдно промовив: – Не хвилюйся, Денiеле Кроуфорд. Я тут для того, щоб подбати про тебе». Ден вирвався зi сну. Обличчям стiкали струмочки поту, вiн щосили стискав у руках ковдру, аж йому затерпли пальцi. Вiн досi бурмотiв: «Нi, нi, не треба!» Ден сiв на лiжку, а серце несамовито калатало. Його очi поступово призвичаiлись до темряви. Вiн був у своiй кiмнатi. Тут не було нi офiцiанта, нi лiкаря. Лише Фелiкс, що, зацiпенiвши бiля його лiжка, спостерiгав за ним. – Ох! – Ден знову опустився на подушки i натягнув ковдру аж до пiдборiддя. – Що… що ти робиш? – Ти говорив увi снi, Денiеле, – спокiйно вiдповiв Фелiкс, зробивши невеличкий крок назад. – З тобою все добре? Звук був такий… Ну, вiн мене розбудив, як бачиш… – Ви-вибач, – пробурмотiв Ден. – Просто кошмар наснився. Я… Усе добре, чесно. «А стане ще краще, коли ти, чорт би тебе забрав, вiд мене вiдiйдеш». – Менi треба подихати свiжим повiтрям, – додав вiн, пiдводячись з лiжка. Простирадла були вологi вiд поту. – Це мае допомогти, – з сумною посмiшкою зауважив Фелiкс. – Свiже повiтря завжди прояснюе моi думки. Сподiваюся, що й твоi теж. Ден прихопив свою спортивну куртку та поквапився вийти за дверi, достеменно не знаючи, чи вiн утiкав вiд свого сусiда, чи вiд кiмнати, чи вiд них обох. Хлопець спробував заспокоiти дихання. «Це був лише сон, лише сон». Кiсточкою пальця Ден витер пiт з перенiсся. Насправдi тi фотографii хвилювали його бiльше, нiж вiн думав. Уже другу нiч поспiль вiн безнадiйно намагався виспатись. У коридорi було тихо, темряву розганяло тьмяне свiтло. Не було нi душi, але Ден здригнувся. Що таке з цим будинком, чому йому завжди здаеться, що за ним хтось слiдкуе? Йому полегшало, коли вiн спустився. Дiйшовши до вестибюля, Ден помiтив, що вхiднi дверi вiдчинено. Хтось уже вийшов перед ним i тепер сидiв на сходах. – Незвично бачити тебе тут, – сказав вiн. Еббi скрикнула, налякавшись. А Дену вдалося ухилитися вiд камiнця, якого вона перед тим пiдняла i запустила в нього. – Дене! Ох. Ти до смертi мене налякав. Через кошмарний сон i раптове пробудження Ден трохи захрип. – Вибач, – мовив вiн, сiдаючи бiля неi. – Я не хотiв тебе лякати. Еббi сидiла, пiднявши колiна, в однiй руцi вона тримала телефон, а iншою мiцно обхопила своi гомiлки. Їi пiжамнi штани прикрашали пухнастi усмiхненi хмарки. – Така пiзня година, а ти ще не спиш, – сказала дiвчина. Вона теж трохи захрипла. – Не мiг заснути. А ти? Еббi глянула на нього, нiби зважуючи, як вiдповiсти. Нарештi вона заговорила: – Отримала повiдомлення вiд сестри. Насправдi, кiлька повiдомлень. Справи вдома… Могло б бути краще. – Вона затихла. Можливо, Ден i не був експертом у спiлкуваннi, але вiн знав, що зараз не варто ii розпитувати. Тож вiн чекав, поки Еббi продовжить. – Моi батьки майже не бачать одне одного. Тато створюе музику для рекламних роликiв, вiн ненавидить цю роботу, але за неi добре платять. Мама вважае, що йому треба повернутися до справжньоi музики. Його музики. Але за це не платять. – Непростий вибiр. – Вони постiйно сваряться, потiм миряться, але я завжди боюся, що вони… Ну, Джессi думае, що цього разу все серйозно. Вона думае, що вони справдi зроблять це. – Еббi зiтхнула. – Що? Розлучаться? – «Дене, який же ти чуйний». – Ага. – Вона знову зiтхнула, i цього разу вiн почув, що iй перехопило подих. Вiн i гадки не мав, що робити, якщо вона почне плакати, i молився, щоб цього не сталося, бо не знав, як ii заспокоюватиме. – Це просто вб’е мою сестру. Інодi менi здаеться, що мене це теж може вбити. – Це справдi кепсько. Менi шкода. – Що це вiн таке ляпнув? Чортзна-що. Звiсно ж, зараз не час пiдлещуватись чи флiртувати, але, безперечно, треба було сказати щось серйознiше. – Менi б дуже хотiлося, щоб вони протримались ще кiлька рокiв, поки ми з Джессi не пiдемо до коледжу. Ден сидiв i спiвчутливо мовчав – принаймнi вiн сподiвався, що так воно виглядало. – А з тобою що? – запитала Еббi, схиливши голову на один бiк. – Зi мною? Що зi мною? – Чого тобi не спиться? – А. – Знайомий внутрiшнiй голос велiв Дену притримати язика за зубами. Та й вiн не хотiв ще бiльше псувати настрiй Еббi, детально описуючи свiй сон. Однак Еббi подiлилася з ним часточкою особистого життя, а ii очi були такi великi й такi сумнi… Справедливий обмiн – то був його единий вихiд. – Кошмар наснився. – Нiби ти кудись падав чи тонув? – Щось таке. «Нi, зовсiм не те». Але Ден вирiшив, що не зможе розповiсти iй про свiй сон. Нi про той, нi про iншi своi сни. Вона подумае, що вiн дуже дивний, а ii думка була для нього вкрай важливою. Тож вiн лише сказав: – Це був той сон, коли вiдчуваеш себе таким… таким… – Безпомiчним? – Ага. – Я знаю, як це. Саме так я почуваюся зi своiми батьками. Нiчого не можу зробити, i це дратуе. – Вона перевела подих i продовжила: – Знаеш, може, це звучить дивно, але здаеться, що менi стало краще. Зазвичай я нiкому про це не розказую. – А Джордану? Я думав, що ви з ним дуже близькi. – Нi. Тобто, так. Ну, звичайно ж, але частiше вiн дiлиться зi мною. У нього теж нiчогенька халепа… Я не хочу обтяжувати його ще й своiми проблемами. Менi здаеться, що це неправильно – додавати йому нових переживань. Вони сидiли в дружнiй тишi. Бiля дерев трава була високою, i блiдi завитки туману пропливали над цими заростями та розсiювалися на галявинi. Наближався свiтанок, i нiчна темрява потроху вiдступала. – Ти вмiеш слухати, Дене. Ти випромiнюеш якусь мудрiсть. – Дякую, – посмiхнувся Ден. – Зажди, ти ж не маеш на увазi тi дурницi про Будду, правда? Бо це дiйсно важко назвати комплiментом. Еббi засмiялась, i на мить Ден справдi повiрив, що допомiг iй. – Джордану варто було дiбрати якiсь iншi слова, але я думаю, що вiн мав на увазi щось iнше. – Усе ще посмiхаючись, вона пiдсунулась ближче. У ii волоссi вже не було пiр’iнок, i хвиля ii чорних кучерiв невимушено спадала на одне плече. На секунду йому здалося, що Еббi його поцiлуе, i в той момент вiн зрозумiв, що запросить ii на побачення. – Отож, – сказала дiвчина, – хочеш розкажу, що потрiбно робити, щоб заснути? – Слухаю. – Спочатку я заплющую очi. Тобто, без цього нiяк. Але я заплющую очi, розслабляюся та уявляю, що я дерево… Ден пирхнув i вiдхилився, коли Еббi спробувала стукнути його по плечу. – Дерево? – Та ну тебе! Це справдi працюе. – Еге ж. Я навiть не сумнiваюся… – Як знаеш, розумнику. Не буду розкривати тобi свою таемницю. – Еббi схрестила на грудях руки i пхикнула. – Нi, будь ласка, розкажи. Ну припини, я хочу бiльше дiзнатися… про… те, як бути деревом. – Хоч як вiн намагався стримуватись, його слова губилися в нападах смiху. – Нiчого я тобi не розкажу. – Будь ласка, Еббi… – Ой, ну добре, але тiльки тому, що ти менi подобаешся. Ден не почув частину наступного речення, адже вона сказала, що вiн iй подобаеться. – …треба уявити власне корiння, побачити, як воно проходить крiзь землю, все глибше i глибше, зосередитись на кожному корiнцi, спускатися все нижче i нижче, туди, де прохолодно i безпечно, де все оточено… Вiн заспокоювався, просто слухаючи, як вона все це описуе. Тодi Еббi простягнула руку i легенько торкнулася пальцями його скронь. – Кожен корiнець проходить крiзь землю, крiзь ii товщу, вiн мiцнiе… Вiн потягнувся, насолоджуючись вiдчуттям, що врештi зможе заснути. – Ага. Бачиш? Я ж казала, що це працюе. – Непогано, Галузко. – Мабуть, треба повертатися, – сказала Еббi, повiльно пiдвелася i теж потягнулась. – І не називай мене Галузкою. – Може, Жолудем? – Нiчого смiшного. – Як скажеш, Галузко. – Вiн позiхнув, прикриваючи долонею рот. – Я не жартую. – Еббi суворо глянула на нього. – Якщо будеш називати мене Галузкою, я називатиму тебе Буддою. – Ну добре, добре. Мир? – Ден зайшов за нею до вестибюля i зачинив за ними дверi, якi автоматично замкнулися. Вони пiднялися на поверх Еббi. – Ну, добранiч, – сказав Ден, переступаючи з ноги на ногу. – Добранiч. І пам’ятай… – Еббi заплющила очi i прикинулась деревом. – Уяви, що ти дерево. – Спробую, – вiдповiв Ден, проводжаючи дiвчину поглядом аж до дверей ii кiмнати. Повернувшись до своеi кiмнати, Ден таки спробував. Однак, коли вiн заплющив очi, дерево перетворилось на лозу, а лоза – на кайдани, i йому знову наснився той самий кошмар. Роздiл № 8 Наступного ранку Ден насилу обмiнявся з друзями бодай словом. Їхне спiльне заняття було аж десь пiд обiд, тому через безсонну нiч вiн кiлька разiв переставляв годинника, щоб довше поспати. За снiданком вiн жадiбно i квапливо поглинав пластiвцi та апельсиновий сiк i дивився, як Еббi прикладала до очей холоднi ложки. Вона стверджувала, що це допоможе iй прокинутись i позбутися мiшкiв пiд очима, спричинених недосипанням. Але в нього не було часу спростувати цей мiф. Ден, з розкладом у руках, побiг на свое перше заняття, сподiваючись, що iсторiя психiатрii буде для нього гарним початком. Коли вiн зайшов до аудиторii, то побачив там Джорданового сусiда Ї i дуже зрадiв, що серед юрби цих незнайомцiв зустрiв дружне обличчя. Не звертаючи уваги на знайомий голос, який казав, що краще йому сидiти самому, Ден пiдiйшов до Ї та вiдрекомендувався. – Як справи? – запитав вiн у Ї, коли вони сiдали. – Так собi, – здвигнув плечима Ї. – Джордан постiйно пише комусь повiдомлення, навiть уночi, коли нам треба спати. Я чую, як клацають його пальцi, мало не до четвертоi ранку. – Вiн справдi дуже любить той телефон. – А загалом? Менi подобаеться, що можу робити ще щось, а не тiльки грати на тiй клятiй вiолончелi. Я люблю музику i все таке, але я вiдкритий для iнших можливостей. Може, я знайду iх на цьому заняттi. Навiть якщо й не знайду, то принаймнi дiзнаюся щось нове, еге ж? До того ж, може, нам пощастить почути якiсь класнi iсторii про наш гуртожиток-божевiльню. Заняття почалося, i ввiйшла професорка Реес – вона взялася роздавати студентам програму курсу. Вона знову була вдягнена у все чорне, але цього разу на ii шиi висiло кварцове намисто. Їi вигляд трохи нагадував Дену ворожку з нiчних телепередач. Професорка Реес одразу йому сподобалась, особливо пiсля того як один зi студентiв пiдняв руку, а вона лагiдно вiдповiла: – Нi, ми не будемо обговорювати притулок Бруклiн. Але дякую за ваше запитання. Якщо захочете самостiйно провести дослiдження цiеi теми, щоб отримати додатковi бали, я не проти. Рука одразу ж опустилася. Минуло двi години, i Ден лише кiлька разiв вiдволiкався – думав, що там Еббi з Джорданом роблять на заняттi з малювання. Вiн сподiвався, що Еббi не розкаже Джордану про iхню нiчну розмову. Нi, Ден не переймався тим, що Джордан дiзнаеться про його кошмар чи проблеми з батьками, якi виникли в Еббi, йому просто хотiлося, щоб ця розмова була лише iхньою таемницею. Нiякого рiзкого i пронизливого дзвоника, що сповiщае про закiнчення уроку. Замiсть цього за чверть до кожноi години бамкали дзвони мiсцевоi каплицi, i так професори визначали, коли закiнчувати заняття. Це була приемна змiна. Ден заховав свою папку до наплiчника. Студентiв не зобов’язували купляти пiдручники, а бiльшiсть навчальних матерiалiв вони отримували на роздрукiвках, у виглядi слайд-шоу та документальних фiльмiв. Ден вискочив з аудиторii одразу за Ї, а тодi пригадав, що вiн уже не в школi i нiчого страшного не станеться, якщо вiн спiзниться на обiд. Усiм студентам роздали карту коледжу, i, вивчаючи ii, Ден почувався туристом. Погода надворi змiнилася – росяний ранок перетворився на спекотний лiтнiй день. Професорка Реес уже вийшла на галявину, щоб покурити. Ден пригадав, що вона казала про додатковi бали, i пiдiйшов до неi. Вона посмiхнулась, докурила цигарку i вкинула ii у найближчу металеву урну. – Деррен, так? – запитала вона. – Ден, – виправив вiн, ховаючи руки в кишенях. – Денiел Кроуфорд. Якийсь час вона дивилася на нього, а тодi сказала: – Так. Запам’ятала. Тепер не буду плутати. – Мене цiкавлять дослiдження, за якi можна отримати додатковi бали. – Ой, Дене, я пожартувала. Ти ж знаеш, що тут не ставлять оцiнок, правда? – професорка тихенько засмiялась. – Ти хочеш отримати рекомендацiю чи просто пiдлещуешся? – Ну, я… – Ден навiть не знав, що iй вiдповiсти, вiн знiяковiв вiд того, що вона такоi поганоi думки про нього. – Просто це мене дуже зацiкавило… Психiатрiя та iсторiя, маю на увазi. Менi здалося, що було б класно отримати додатковi бали. Я подумав, що мiг би взяти iнтерв’ю у мiсцевих жителiв, дiзнатися iхню точку зору. – Нехай щастить! – Професорка Реес поправила на плечi лямку вiд сумки. – Перепрошую? – Мiсцевi жителi, як би це сказати, забобоннi? І це ще м’яко кажучи… Уже кiлька рокiв вони пишуть клопотання про знесення Бруклiну, але все марно. По-перше, це iсторична пам’ятка i ii не можна чiпати. По-друге, немае жодноi причини його зносити. Фундамент трохи ненадiйний, це правда, однак коледж оплачуе його ремонт, за який невдовзi вiзьмуться. – Вона понишпорила в сумцi й витягла пачку цигарок. Прикурила одну i махнула нею. – Отож, ти можеш зiткнутися зi, скажiмо, опором. Вони розкажуть тобi про Бруклiн, авжеж, тобi аж вуха зiв’януть, але тiльки про те, як сильно вони хочуть, щоб його знищили. – Дуже шкода, – щиро сказав Ден. – Я думав, що з цього вийде непогана наукова робота. – Вийде, i тобi варто спробувати. – Професорка Реес нахилилася до нього i по-змовницьки посмiхнулась. – Знаеш, я отримала дозвiл провести для старшокурсникiв один семiнар у старiй закритiй частинi гуртожитку. Ми переглядатимемо старi архiви i нарештi вивеземо iх з коледжу. Ти приiдеш сюди наступного року? – Я б хотiв, – вiдповiв Ден. – Але я тiльки перейшов у старшi класи. – Насправдi Ден ще не вирiшив, чи вступатиме до цього коледжу. Втiм, якщо йому сподобаються лiтнi курси, то чом би й нi. – Послухайте, якщо у мене вийдуть гарнi iнтерв’ю, ви зможете використати iх для свого семiнару. – Звiсно, – сказала вона. – Поживемо – побачимо. Ден пiшов, легенько помахавши iй рукою. Вiн ще не зрозумiв, чи iдея докопатися до минулого Бруклiну лякала його, чи захоплювала, але, оскiльки це було, так би мовити, його завдання – нехай навiть неофiцiйне завдання для отримання фальшивих додаткових балiв, – цей факт додавав iй певноi вагомостi. Тепер вiн зможе розповiсти Еббi та Джордану про своi знахiдки i при цьому не виглядатиме психом. Якщо вже зайшла мова про Джордана та Еббi, то вони, мабуть, чекають на нього за обiдом. Ден пригадав ту мить минулоi ночi, коли йому здалося, що Еббi от-от його поцiлуе. Чи вона теж про це згадуе? Чи вона теж про нього думае? Чотири днi Ден збирав усю свою смiливiсть, щоб запросити Еббi на побачення. Правду кажучи, це були чотири неймовiрнi днi, протягом яких вiн, Еббi та Джордан стали просто нерозлийвода. Вони разом iли, разом сидiли на заняттях i вечорами разом гуляли. Утiм, через це Ден ще бiльше боявся запросити Еббi на побачення. Голова йому йшла обертом. Чи варто ii запрошувати? А що, як вона йому вiдмовить? Чи залишаться вони пiсля цього друзями? Як до цього поставиться Джордан? А що, як вона погодиться? А що, як?.. Вiн постiйно занурювався у своi думки, i навiть Фелiкс помiтив, що з ним щось не те. – Здаеться, ти чимось засмучений, Денiеле, – якось зауважив Фелiкс, коли Ден пiсля обiду повернувся до кiмнати, гепнувся на лiжко i голосно зiтхнув. – Хочеш про це поговорити? Ден зважував, чи е якийсь сенс радитися з Фелiксом щодо свого побачення – хоча йому здавалося, що його сусiд теж непогано проводить час на цих курсах. Вiн досi вчився сам у iхнiй кiмнатi, говорив, як учитель хiмii, i дуже мало спав. Але його комiкси кудись зникли i скидалося на те, що йому подобалось займатися своiми справами. – Ну-у, – протягнув Ден. – Я думаю про те, щоб запросити Еббi на побачення. Як гадаеш, якi в мене шанси? – Ага, тепер розумiю, чого ти такий знервований… – Ти… розумiеш? – Ден зупинився, хоча й не був певен, чи хоче почути Фелiксовi пояснення. – Хоча в тебе й симетричне обличчя, вуха трохи клапатi. Ти не дуже високий, i м’язiв небагато, тож… А з iншого боку, Еббi… – Так, – перебив його Ден. – Вона збiса гарна. Фелiкс зачекав, поки Ден договорить, i знизав плечима. – Я б сказав, що вона, так би мовити, не для тебе. – Я так i думав, дякую, – пробурмотiв Ден. Йому не варто так засмучуватись, зважаючи на автора цих суджень, але… все одно неприемно. – Але це якщо дуже придивлятися, – засяяв посмiшкою Фелiкс, обернувшись на стiльцi. – Я вiдповiв на твое запитання? – Так, – сказав Ден. – Ти дуже допомiг. Дякую. – Вiн зiбрав своi записники i вийшов з кiмнати. Та фраза – «не для тебе» – мучила його всю дорогу. В якомусь сенсi Фелiкс мав рацiю. Нiколи ранiше Ден не зустрiчав такоi дiвчини, як Еббi, – вона дарувала йому краплинку свiтла щоразу, коли з’являлася поруч. Забамкав дзвiн мiсцевоi каплицi, сповiщаючи, що вже за чверть друга i час починати заняття. Спiзнився. Як таке могло статися? Вiн вийшов з гуртожитку кiлька хвилин по першiй. Ден щодуху промчав решту шляху i зупинився перед входом до навчального корпусу геть захеканий i спiтнiлий. Пiд останнiй удар дзвона вiн увiрвався в коридор. Джордан та Еббi чекали на нього бiля дверей до аудиторii. – Нарештi! – вигукнула Еббi. – Ми вже думали, що ти не прийдеш. – Просто спiзнився. Були деякi справи з сусiдом. – Аякже, ми всi знаемо, що ти хотiв ефектно з’явитися, – пiддразнив його Джордан, легенько штовхнувши лiктем. Ден увiйшов за ними i пiд суворим поглядом професора – високого, середнiх рокiв чоловiка з еспаньйолкою та сивим волоссям – почовгав до свого мiсця. – Я вже було подумав, що це триголова гiдра, – сказав професор Дуглас, трохи зсунувши окуляри на перенiсся. – Так-так, ви трое, дивiться, щоб це не стало вашою звичкою. «Гiдра. Дотепно», – подумав Ден. І посмiхнувся. – Вибачте! – озвалась Еббi, блискавично вихоплюючи свою папку. – Це бiльше не повториться. Професор Дуглас кивнув i вiдвернувся до дошки. Пiсля заняття друзi разом вийшли на галявину. Дорiжкою до них пiдбiг високий хлопець з квадратною щелепою i став навпроти Еббi. – Привiт, Еббi! Джордане! – Хлопець посмiхався, демонструючи свою слiпучу, нiби щойно вiд стоматолога, усмiшку. – Може, хочете випити кави? У нього, звiсно ж, був чарiвний пiвденний акцент. А як iнакше? – Я Ден. – Ден простягнув руку, примушуючи його вiдпустити руку Еббi. – Еш, – вiдповiв хлопець, нiби лещатами стиснувши його руку. – Приемно познайомитись. Ну то?.. – Еш кивнув у бiк Вiлфурду. – Звичайно, я з нiг валюся, – прощебетала Еббi. – А ви, хлопцi? – Я теж не проти, – вiдповiв Джордан. Ден лише знизав плечима i посмiхнувся так, нiби хотiв сказати: «Ну добре, але я б краще пiшов деiнде». Вiн мовчки йшов на кiлька крокiв позаду, сховавши руки в кишенях. До нього приеднався Джордан i кинув йому обережний багатозначний погляд, вiд якого Дену стало геть нiяково. Вiн не збирався нiчого казати. Якщо Еббi хоче проводити час з Ешем, то це його аж нiяк не стосуеться. Але Джордан не вгавав. – Вони з Еббi вчаться в однiй школi, – по-змовницьки прошепотiв вiн, обертаючи в пальцях олiвця. – Вона познайомила нас на заняттi. Здаеться, у своiй школi вони разом ведуть гурток малювання. – Угу, – вiдповiв Ден. – На перший погляд досить приемний… – Але? – Жодних «але». – Ден вiдкинув з дороги галузку, i та полетiла в траву. – Вiн приемний. На цьому, мабуть, i все. Та й взагалi, всiм на це начхати! Бiльшiсть людей приемнi. Ден подумав про свою школу. «Приемних» там було хоч греблю гати, i нiхто з них його особливо не цiкавив. Та вiн цим дуже i не переймався. Вiн був одним з найкращих учнiв свого класу, i через рiк вiн вступить до коледжу, подалi вiд них. Джордан пiдняв брови. – Тобi не здаеться, що ти занадто суворий до цього хлопця? Ти знаеш його якихось десять секунд, Дене. Вiн просто один з тих хлопцiв, ну ти знаеш, якi з усiма ладнають. Люди люблять бути в iхнiй компанii. Ден копнув землю. – Не розумiю. Як вам це вдаеться? Я маю на увазi, ладнати з усiма. – Для початку припини бути таким ревнивим, – сказав Джордан. Вiн сказав це жартома, але Дена його слова зачепили. Невже це так кидаеться в очi? Може, йому варто пересилити себе i змиритися з тим, що в Джордана та Еббi е й iншi друзi? Але йому самому не треба когось iншого. Ден так-сяк намагався iсти тiстечко, а Еббi та Джордан про щось теревенили з Ешем. Здавалося, що нiкому немае дiла до того, що вiн не промовив жодного слова. Вiн намагався не хмуритись, але сумнiвався, що це йому вдаеться. Пiзнiше Еш пiшов грати у фризбi, а Джордан сказав, що мае з кимось зустрiтися, щоб обговорити спiльний проект. Раптово Ден та Еббi залишилися наодинцi. Посмiхаючись, Еббi глянула на нього. – Не сумуй, – мовила вона. – Ти такий серйозний. – Я… – почав Ден, але враз на нього щось найшло i вiн зрозумiв, що мусить сказати це зараз або не скаже нiколи. – Хочеш увечерi десь погуляти? Тобто, тiльки ми з тобою? – Добре. – Еббi посмiхнулась, а Ден подумки вiдзначив рiзницю мiж «добре» i «звичайно». «Скажи iй, що це побачення, скажи, що для тебе це побачення». – Це необов’язково мае бути побачення чи щось таке, – нiяково додав вiн. «Це побачення. Це побачення, ти запрошуеш ii на побачення…» – О, – вiдповiла Еббi, опускаючи очi. – Нi, звiсно… – Або це може бути побачення? – Добре… – Вона засмiялась. – Що ти замислив? – Тобто? – Що ти хочеш робити? Повечеряти або?.. – А! Так, повечеряти. Я чув, гм, я чув, що неподалiк е одне непогане мiсце. Ї розказав про нього. Здаеться, «Брюстерс». Там е сандвiчi й усе таке. – Виявляеться, це не так уже й важко. – Домовились. Йдемо в «Брюстерс», – весело прощебетала Еббi. – Десь о сьомiй? – Так, о сьомiй буде iдеально. – Чудово! Рiвно о сьомiй. Зустрiнемось унизу о сьомiй. – Вона кивнула i засмiялась. – Боже, я можу повторити «о сьомiй» ще кiлька разiв? – Мабуть. Пiсля цього Еббi сказала щось про те, що хоче пiти до спортивного комплексу, а Ден вiдповiв, що мае трохи повчитися, тож на галявинi вони розiйшлися в рiзнi боки, посмiхаючись i махаючи одне одному, наче двое дурникiв. Вiн дивився, як Еббi йшла стежкою, доки не загубив ii в юрбi iнших студентiв, що тинялися надворi. Тодi Ден неквапливо пiшов до гуртожитку. Вiн то сходив, то знову заходив на дорiжку, а пiд кросiвками хрускотiли шишки. На однiй з галявин вiн помiтив купку студентiв, що зiбралася навколо грилю, – скидалося на те, що двое старост збиралися влаштувати раннiй обiд. Вiн чув запах диму, що пiдiймався вгору i розчинявся на легенькому вiтерцi. Вiн чув потрiскування вогню. Вiн почувався просто чудово. Роздiл № 9 Той факт, що сьогоднi у нього, можливо, буде побачення, викликав безлiч запитань. Як от, чи вiн сьогоднi голився? Це виглядатиме дуже офiцiйно i навiть трохи занадто? Чи варто йому поводитися невимушено, щоб не здавалося, нiби вiн на щось натякае? Утiм, Ден справдi сподiвався, що це буде побачення. Вiн пригадав ii очi – великi, всепоглинаючi очi, заглянувши в якi вiн мiг побачити цiлий свiт. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=25277838&lfrom=196351992) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Нотатки 1 Переклад Анатолiя Онишка. 2 Миля – британська та американська мiра довжини, приблизно дорiвнюе 1,6 км. 3 Фут – британська та американська мiра довжини, приблизно дорiвнюе 30 см. 4 Асоцiацiя Євангельських Християн Гедеон поширюе безкоштовнi примiрники цiеi Бiблii в готелях, студентських гуртожитках, лiкарнях, в’язницях i вiйськових частинах. 5 Учасники цiеi гри отримують перелiк предметiв, якi мають знайти за обмежений час. 6 «Громовi коти» – американо-японський фантастичний мультсерiал. 7 Бочче – гра з м’ячем, рiзновид боулiнгу.